Біографія письменника-пророка. Сараскіна Л.І. Олександр Солженіцин. М .: Молода гвардія, 2008. 935 с. (Життя чудових людей: Біографія триває). Накладом 5000 прим. Біографія Олександра Солженіцина, що належить перу відомого літературознавця Людмили Сараскіна, - перша

Дмитро Сергійович Лихачов - один з великих людей ХХ століття. Його наукова спадщина надзвичайно широко і різноманітно. Серед творів Лихачова - академічні монографії, присвячені різним аспектам історії культури, від поетики давньоруської літератури до садово-паркового мистецтва XVIII-XIX століть, наукові статті і публіцистичні замітки, коментарі до різних літературних пам'яток, включаючи гаряче улюблене вченим «Слово о полку Ігоревім», редакторські передмови, рецензії, переклади та багато іншого.

Лихачов став співробітником відділу (згодом сектора) давньоруської літератури Інституту російської літератури Академії наук (Пушкінського Будинку) в 1937 році. Його першою монографією стала брошура «Оборона давньоруських міст», написана ним у співавторстві з археологом професором М. А. Тихановой в блокадному Ленінграді, спеціально для солдат, які захищали ленінградські рубежі (цю брошуру за розпорядженням ленінградського обкому роздавали в окопах).

У повоєнні роки Лихачов захистив кандидатську і докторську дисертації, присвячені давньоруському летописанию. У 1954 році Д. С. Лихачов стає завідуючим сектором давньоруської літератури ИРЛИ. У 1958 році видає монографію «Людина в літературі Давньої Русі», де вперше була представлена \u200b\u200bтеорія зміни культурно-історичних стилів в середньовічній російській літературі. Необхідність систематизації роботи по вивченню та підготовці до публікації давньоруських писемних пам'яток викликає до життя його фундаментальну «текстології» (), яка здійснила справжню революцію в сучасному літературознавстві, причому не тільки в сфері вітчизняної медієвістики, але і в теоретико-літературної області, оскільки Лихачовська вчення про історію створення тексту як про «ключі» до інтерпретації його змісту стало одним з перших зразків семіотичного мислення в літературознавстві. У 1967 році з'являється «Поетика давньоруської літератури», в якій Д. С. Лихачов спростовує погляд на «євразійську» природу російської культури, а також розробляє революційний для того часу поняття «хронотопу», яке лягло в основу сучасного вивчення відображення тимчасових категорій мислення в мистецтві і культурі. Тоді ж, в 1960-1970-х роках, Лихачовим створено безліч статей, присвячених найбільшим фігурам «допетровського» періоду вітчизняної словесності (кращі з них представлені в збірнику «Велика спадщина» - найпопулярнішої книзі Лихачова-літературознавця, неодноразово перевидавалася). Особливу увагу на всьому протязі свого творчого шляху Лихачов-літературознавець приділяв «Слову о полку Ігоревім», захищаючи цей шедевр давньоруської літератури від випадів скептиків, які заперечували справжність «Слова». Роботи Д. С. Лихачова, присвячені «Слову», знаменували собою початок нового етапу активного вивчення безсмертного твору; з ініціативи та під керівництвом Д. С. Лихачова в 1980-і роки була створена «Енциклопедія" Слова о полку Ігоревім "».

З деяких важливих позицій наукова спадщина Лихачова до сих пір не досліджено. Дмитро Сергійович першим в новітньої історії Росії обгрунтував культуру як духовний базис загальнонаціонального буття, а її збереження - як запорука душевної безпеки нації. Поза культури, невпинно підкреслював він, сьогодення і майбутнє народів і держав позбавляється сенсу. Помітне місце у великому творчому доробку Дмитра Сергійовича Лихачова займають праці з краєзнавства, присвячені переважно Петербургу.

Внесок Д. С. Лихачова в розвиток сучасного мистецтвознавства досі не отримав наукового осмислення. У теоретичних поглядах Лихачова, присвячених історії та теорії мистецтва виділяються дві групи ідей. Першу групу складають думки вченого про походження і природу мистецтва, а другу - роздуми про спосіб існування і закономірності розвитку художнього процесу. Думки Лихачова про походження мистецтва приваблюють своєю оригінальністю і глибоким розумінням природи художнього.

Серед величезної кількості наукових і публіцистичних праць Дмитра Сергійовича Лихачова понад сто найменувань можна віднести до безпосередньо до педагогічним, повністю або частково розкриває актуальні питання освіти та виховання молодого покоління сучасної Росії. Інші роботи вченого, присвячені проблемам культури, історії та літератури, хоча прямо і не ставлять педагогічні питання, але по своїй суті і гуманістичної спрямованості (спрямованості до людини, його історичної пам'яті, культури, громадянськості і моральних цінностей) містять величезний виховний потенціал.

І все, що було написано і висловлено Д. С. Лихачовим, глибоко і органічно пов'язане з моральними проблемами. Якого б питання не стосувався, він завжди звертав увагу на моральну основу або моральну сторону. Д. С. Лихачов був етиком в прямому сенсі цього слова, бо найглибшій основою його поглядів був справжній патріотизм, на відміну від тих, хто «патріот на кінчику язика», для кого не мораль, а моралізаторство, начотництво замінює справжні почуття і думки .

Дмитро Сергійович Лихачов вперше прийшов в наш Університет в кінці 1992 року, докладно познайомився з нами, і Університет йому сподобався - перш за все тим, що за його словами, він «живий», тут «жива» наука. Академік Лихачов назвав наш вуз університетом майбутнього і прийняв пропозицію

Російський вчений-літературознавець і громадський діяч, академік РАН Дмитро Сергійович Лихачов народився 28 листопада (15 листопада за старим стилем) 1906 року в Санкт-Петербурзі в родині інженера-електрика Сергія Михайловича Лихачова.

У 1914-1917 роках Дмитро Лихачов навчався спочатку в Гімназії імператорського человеколюбивого суспільства, потім в гімназії і реальному училищі Карла Мая. У 1917 році Лихачов продовжив освіту в Радянській трудову школу імені Л.Д. Лентовського.

У 1923 році Дмитро Лихачов вступив до Ленінградського університету на факультет суспільних наук на відділення мовознавства і літератури, де він навчався одночасно у двох секціях: романо-германської та слов'яно-руської.

У лютому 1928 року, після закінчення ЛДУ, Дмитро Лихачов був заарештований за участь в студентському гуртку «Космічна академія наук» і засуджений на п'ять років за контрреволюційну діяльність.

З листопада 1928 року по серпень 1932 року Лихачов відбував ув'язнення в Соловецькому таборі особливого призначення. Тут же, під час перебування в таборі, в 1930 році була опублікована перша наукова робота Лихачова «картярських гри кримінальників» в журналі «Соловецькі острови».

Після дострокового звільнення він повернувся в Ленінград, де працював літературним редактором і коректором в різних видавництвах. З 1938 року життя Дмитра Лихачова була пов'язана з Пушкінським будинком - Інститутом російської літератури (ИРЛИ АН СРСР), де він почав працювати молодшим науковим співробітником, потім став членом вченої ради (1948), а пізніше - завідувачем сектором (1954) і відділом давньоруської літератури (1986).

Під час Великої Вітчизняної війни з осені 1941 року до весни 1942 року Дмитро Лихачов жив і працював в блокадному Ленінграді, звідки був евакуйований з сім'єю по «Дорозі життя» в Казань. За самовіддану працю в обложеному місті він був нагороджений медаллю «За оборону Ленінграда».

З 1946 року Лихачов працював в Ленінградському державному університеті (ЛДУ): спочатку на посаді доцента, а в 1951-1953 роках - професора. На історичному факультеті ЛДУ він читав спецкурси «Історія російського літописання», «Палеографія», «Історія культури Давньої Русі» та інші.

Вивченню культури Давньої Русі і її традицій Дмитро Ліхачов присвятив більшу частину своїх праць: «Національна самосвідомість Древньої Русі» (1945), «Виникнення російської літератури» (1952), «Людина в літературі Давньої Русі» (1958), «Культура Русі часу Андрія Рубльова і Єпіфанія Премудрого »(1962),« Поетика давньоруської літератури »(1967), есе« Нотатки про російською »(1981). Російській культурі і спадкоємства її традицій присвячений збірник «Минуле - майбутньому» (1985).

Багато уваги Лихачов приділяв дослідженню великих пам'яток давньоруської літератури «Повість временних літ» та «Слово о полку Ігоревім», які були їм переведені на сучасну російську мову з коментарями автора (1950). У різні роки життя цим творам були присвячені різні статті та монографії вченого, перекладені на багато мов світу.

Дмитро Лихачов був обраний членом-кореспондентом Академії наук СРСР (1953) і дійсним членом (академіком) АН СРСР (1970). Він був іноземним членом або членом-кореспондентом академій наук ряду країн: Академії наук Болгарії (1963), Сербської академії наук і мистецтв (1971), Угорської академії наук (1973), Британської академії (1976), Австрійської академії наук (1968), Геттінгенської академії наук (1988), Американської академії мистецтв і наук (1993).

Лихачов був почесним доктором Університету імені Миколи Коперника в Торуні (1964), Оксфорда (1967), Единбурзького університету (1971), Університету Бордо (1982), Цюріхського університету (1982), Будапештського університету імені Лоранда Етвеша (1985), Софійського університету (1988 ), Карлова університету (1991), Сієнського університету (1992), почесним членом сербського літературно-наукового і культурно-просвітнього товариства «Српска сволок» (1991), Філософського наукового товариства США (1992). З 1989 року Лихачов був членом Радянського (пізніше Російського) відділення Пен-клубу.

Д.С. Лихачов не тільки сам займався дослідженням давньоруської літератури, а й зміг зібрати і організувати наукові сили для її вивчення. З 1954 р до кінця життя він був завідувачем Сектором (з 1986 року - Відділом) давньоруської літератури Пушкінського будинку, який став головним науковим центром країни з цієї тематики. Вчений дуже багато зробив і для популяризації давньоруської літератури, для того, щоб сім століть її історії стали відомі широкому колу читачів. За його ініціативою і під його керівництвом була видана серія «Пам'ятники літератури Древньої Русі», удостоєна Державної премії Російської Федерації в 1993 р

У 1980-1990-х роках особливо голосно звучав голос Д.С. Лихачова-публіциста. У своїх статтях, інтерв'ю, виступах він піднімав такі теми, як охорона пам'яток культури, екологія культурного простору, історична пам'ять як моральна категорія і ін. Багато сил він віддавав роботі в створеному за його ініціативою Радянському (з 1991 р - Російському) фонді культури . Духовний авторитет Д.С. Лихачова був такий великий, що його справедливо називали «совістю нації».

З 1986 по 1993 рр. він обирається Головою правління Радянського (з 1991 - Російського) фонду культури, захищаючи вітчизняну культуру від нехтування, руйнувань, неосвічених посягань та свавілля чиновників.

Створення Д.С. Лихачовим в 1995 р «Декларації прав культури» і перші кроки, зроблені в Санкт-Петербурзі для її реалізації, вселяли певні надії, давали опору тим, хто був готовий відстоювати і охороняти духовні цінності, якими володіє Росія. «Декларація прав культури» - плід багаторічних роздумів вченого, минулого шляхом випробувань і поневірянь, глибоко знав і любив культурні витоки. «Культура представляє головний сенс і головну цінність існування як окремих народів і малих етносів, так і держав. Поза культури самостійне існування їх позбавляється сенсу ».[Декларація прав культури (проект). СПб., С.2.]

У 1996 році в Москві була заснована Міжнародна Ліга захисту культури. Д.С. Лихачов і багато видатних учених і діячів культури підтримали ініціативу Міжнародного Центру Реріхів створити організацію, покликану захищати культуру, продовжуючи справу заснованої Н.К. Реріхом в 1931 році Всесвітньою Ліги Культури. Д.С. Лихачов став Почесним членом Виконкому Ліги захисту культури і підтримав кандидатуру академіка РАН Б.В. Раушенбаха на пост Почесного президента Ліги. У наступні роки Д.С. Лихачов часто звертався від імені Ліги до Президента Росії, міністрам, іншим офіційним особам, захищаючи культуру.

Через два роки після заснування Міжнародної Ліги захисту культури Д.С. Лихачов писав: «Мені здається, що сама ідея Міжнародної Ліги захисту Культури дуже вдала. Декларація прав культури ще не говорить про шляхи, якими потрібно захищати культуру, яким чином виправдовувати права культури. Ось Ліга захисту культури, мені здається, відповідає на це питання. Бажаю вам повного, повного успіху, так само як і всім нам ».

За свою наукову і громадську діяльність Дмитро Лихачов був удостоєний багатьох урядових нагород. Академіку Лихачова була двічі присуджена Державна премія СРСР - за наукові праці «Історія культури Давньої Русі» (1952) і «Поетика давньоруської літератури» (1969), і Державна премія Російської Федерації за серію «Пам'ятники літератури Древньої Русі» (1993). У 2000 році Дмитру Лихачова посмертно була присуджена Державна премія Росії за розвиток художнього напряму вітчизняного телебачення і створення загальноросійського державного телеканалу «Культура».

Академік Дмитро Лихачов був удостоєний вищих нагород СРСР і Росії - звання Героя Соціалістичної Праці (1986) з врученням ордена Леніна і золотої медалі «Серп і Молот», він був першим кавалером ордена Святого апостола Андрія Первозванного (1998), а також нагороджений багатьма орденами і медалями.

З 1935 року Дмитро Лихачов був одружений із Зінаїдою Макарової, співробітниці видавництва. У 1937 році у них народилися доньки-близнюки Віра і Людмила. У 1981 році дочка академіка Віра загинула в автокатастрофі.

Дмитро Сергійович Лихачов помер 30 вересня 1999 року в Санкт-Петербурзі, похований на кладовищі в Комарово.

У 2001 році був заснований Міжнародний благодійний фонд імені Д.С. Лихачова. Ім'я Дмитра Лихачова було присвоєно малій планеті №2877, відкритої радянськими астрономами, Російському науково-дослідному інституту культурної і природної спадщини в Москві, а також премії, заснованої урядом Санкт-Петербурга і Фондом імені Д.С. Лихачова

2006 рік, рік сторіччя з дня народження вченого, указом президента Росії Володимира Путіна був оголошений Роком академіка Дмитра Лихачова.

ДУХОВНИЙ ШЛЯХ Дмитро Сергійович Лихачова

Совість не тільки ангел охоронець людської честі, це рульової його свободи, вона піклується про те, щоб свобода не перетворювалася в свавілля, але вказувала людині його справжню дорогу в заплутаних обставин життя, особливо сучасної.

Д.С.Лихачев

28 листопада 2006 року, в перший день Різдвяного посту, виповнюється 100 років з дня народження академіка Російської Академії наук Дмитра Сергійовича Лихачова. А смерть його земного життя пішла 30 вересня 1999 року, в день пам'яті святих мучениць Віри, Надії, Любові та блаженної матері їх Софії. Проживши майже 93 роки, цей великий російський вчений став свідком практично всього XX століття.

2006 рік проголошений в Росії «Роком Лихачова», і на всіх рівнях проводяться заходи, присвячені 100-річчю від дня його народження. Завдяки ювілею з'являються нові видання його праць, друкуються бібліографічні покажчики його численних робіт, публікуються статті про його життя і творчості.

Мета цих роздумів - ще раз уважно прочитати спогади, листи і деякі наукові роботи незабутнього Дмитра Сергійовича, щоб зрозуміти його духовне життя, його духовний життєвий шлях, його заповіти Росії.

1. Дитяча молитва

Ось уривок з книги Дмитра Сергійовича «Спогади».

«Одне з найщасливіших спогадів мого життя. Мама лежить на кушетці. Я забираюся між нею і подушками, лягаю теж, і ми разом співаємо пісні. Я ще не ходив в підготовчий клас.

Діти, в школу збирайтеся,
Петушок проспівав давно.
Спритніший одягайтеся!
Дивиться сонечко у вікно.

Людина, і звір, і пташка -
Всі беруться за справи,
З ношею тягнеться комашка,
За медком летить бджола.

Ясно поле, веселий луг,
Ліс прокинувся і шумить,
Дятел носом: тук та тук!
Дзвінко іволга кричить.

Рибалки вже тягнуть мережі,
На лузі коса дзвенить ...
Помолившись, за книги, діти!
Бог лінуватися не велить.

Через останньої фрази, вірно, вивелася ця дитяча пісенька з російського побуту, - згадує далі Дмитро Сергійович. - А знали її всі діти завдяки хрестоматії Ушинського "Рідне слово" ».

Так, ця зворушлива пісенька, якою дуже багато мам будили своїх дітей на Русі (і не тільки будили, а й налаштовували на навчання!), Завдяки войовничому безбожництва післяреволюційних років, вивелася з російського побуту. Втім, це не означає, що відразу ж після 25 жовтня (7 листопада за новим стилем) 1917 року російські матері перестали співати цю пісню своїм дітям. Ті з них, які самі на все життя запам'ятали її з голосу своїх матерів, продовжували співати її вранці ще й в середині XX століття, незважаючи на десятиліття гонінь на Церкву, на віру, на віруючих людей. Але з радянських шкільних підручників ця пісня була вилучена, точніше - не допущено, незважаючи на те, що головна педагогічна бібліотека СРСР носила ім'я К. Д. Ушинського, за підручником якого раніше цю пісню вчили мільйони російських дітей. А Дмитро Сергійович Лихачов, як видно з його спогадів, співав цю пісеньку зі своєю мамою ще коли не ходив в підготовчий клас. Ось яка була підготовка до школи! Дитина ще в школу не ходив, а слова «Помолившись, за книги, діти! Бог лінуватися не велить »вже засвоював своїм серцем.

Восени 1914 роки (тільки що почалася війна) восьмирічний Митя Лихачов пішов в школу. Вступив він відразу в старший підготовчого класу гімназії Людинолюбного Товариства. (Які ж були Товариства!) Більшість його однокласників навчалося вже другий рік, пройшовши молодший підготовчого класу. Митя Лихачов був серед них «новеньким».

Більш «досвідчені» гімназисти якось налетіли на новенького з кулаками, а він, притулившись до стіни, спочатку як міг відбивався. А коли нападники раптом злякалися і несподівано стали відступати, він, відчувши себе переможцем, став на них наступати. В той момент бійку зауважив інспектор гімназії. І в щоденнику Миті з'явився запис: «Бив кулаками товаришів». І підпис: «Інспектор Мамай». Як Митя був вражений цією несправедливістю!

Однак на цьому його випробування не закінчилися. Іншим разом хлопчаки, кидаючи в нього сніжки, спритно зуміли підвести його під вікна спостерігав за дітьми інспектора. І в щоденнику новачка Лихачова з'являється другий запис: «пустував на вулиці. Інспектор Мамай ». «І батьків викликали до директора, - згадував Дмитро Сергійович. - Як я не хотів ходити в школу! Вечорами, стаючи на коліна, щоб повторювати слідом за матір'ю слова молитов, я ще додавав від себе, утикаясь в подушку: "Боженька, зроби так, щоб я захворів". І я захворів: у мене стала підніматися кожен день температура? - на дві-три десятих градуса вище 37. Мене взяли зі школи, а щоб не пропустити рік, найняли репетитора ».

Ось такий молитовний і життєвий досвід отримав майбутній вчений в перший же рік свого навчання. З цих спогадів видно, що молитися він навчився у своєї матері.

На наступний 1915 рік Митя Лихачов надійшов в знамениту гімназію і реальне училище Карла Івановича Травня, що на 14-й лінії Васильєвського острова Санкт-Петербурга.

З раннього дитинства Дмитру Сергійовичу Лихачова запам'яталися «сімейні слова», тобто словосполучення, приказки, жарти, які часто звучали будинку. З таких «сімейних слів» він пам'ятав молитовні словавоздиханія батька: «Цариця Небесна!», «Матір Божа!». «Чи не тому, - згадував Д.С.Лихачев, - що сім'я була в парафії храму Володимирської Божої Матері? Зі словами "Цариця Небесна!" Батько і помер під час блокади ».

2. По Волзі - матінці-річці

У травні 1914 року, тобто ще до першого надходження в школу, Митя Лихачов разом з батьками і старшим братом Михайлом подорожував на пароплаві по Волзі. Ось фрагмент з його спогадів про цю поїздку по великої російської річки.

«У Трійцю (тобто на свято Святої Трійці) капітан зупинив наш пароплав (хоч і був він дизельний, але слова" теплохід "ще не було) прямо у зеленого луки. На височини стояла сільська церква. Усередині вона вся була прикрашена берізками, підлогу усипаний травою і польовими квітами. Традиційне церковний спів сільським хором було незвичайним. Волга справляла враження своєю пісенністю: величезний простір річки було повно всім, що плаває, гуде, співає, вигукує ».

У цих же «Спогадах» Д.С.Лихачев призводить назви пароплавів того часу, що плавали по Волзі: «Князь Срібний», «Князь Юрій Суздальський», «Князь Мстислав Удатний», «Князь Пожарський», «Кузьма Мінін», «Володимир Мономах »,« Дмитро Донський »,« Альоша Попович »,« Добриня Микитич »,« Кутузов »,« 1812 ». «Навіть за назвами пароплавів ми могли вчитися російської історії», - згадував учений, так любив Волгу і Росію.

3. Гоніння

В Петроградський державний університет Дмитро Лихачов надійшов, не маючи ще повних 17 років. Навчався він на факультеті суспільних наук, на етнол-лінгвістичному відділенні, де вивчалися філологічні дисципліни. Студент Лихачов вибрав відразу дві секції - романо-германську і слов'яно-російську. Історіографію давньої російської літератури він слухав у одного з видатних російських археографів Димитрія Івановича Абрамовича, магістра богослов'я, колишнього професора Санкт-Петербурзької Духовної Академії, згодом члена-кореспондента АН СРСР. А в той час, коли в Петроградському державному університеті (пізніше перейменованому в Ленінградський) навчався Дмитро Лихачов, колишній професор Санкт-Петербурзької Духовної Академії був просто Димитрієм Івановичем, так як вчених звань і ступенів тоді не було, їх в постреволюційному запалі скасували або не ввели . Захисту навіть докторських робіт називалися спорами. Втім, за традицією деяких старих вчених іменували «професорами», а про деяких нових говорили - «червоний професор».

Старий професор Димитрій Іванович Абрамович був найдосвідченішим фахівцем з давньоруської літератури. У російську історико-філологічну науку він вніс свій внесок фундаментальним дослідженням, присвяченим Києво-Печерському Патерику. Чи не він зумів так надихнути Дмитра Лихачова, що той вже на університетській лаві найсерйознішим чином взявся за вивчення давньоруської літератури - літератури переважно церковної.

Ось як про це писав сам Дмитро Сергійович Лихачов: «До давньоруської літератури в університеті я звернувся тому, що вважав її мало вивченою в літературознавчому відношенні, як явище художнє. Крім того, Стародавня Русь цікавила мене і з точки зору пізнання російського національного характеру. Перспективним мені уявлялося і вивчення літератури і мистецтва Київської Русі в їх єдності. Дуже важливим здавалося мені вивчення стилів в давньої російської літератури, в часі ».

На тлі неугавній проклять на адресу минулого (культурна революція!) Проявляти інтерес до минулого - означало плисти проти течії.

До цього періоду життя вченого відноситься наступне його спогад: «Молодість завжди згадуєш добром. Але є у мене, та й у інших моїх товаришів по школі, університетові і гурткам щось, що згадувати боляче, що жалить мою пам'ять і що було найважчим в мої молоді роки. Це руйнування Росії і Руської Церкви, що відбувалося на наших очах з убивчою жорстокістю і не залишає, здавалося, ніяких надій на відродження ».

«Майже одночасно з Жовтневим переворотом почалися гоніння на Церкву. Гоніння були настільки нестерпні для будь-якого російського, що багато невіруючих почали відвідувати церкву, психологічно відділяючись від гонителів. Ось недокументовані і, можливо, неточні дані з однієї книги того часу: "За неповними даними (не враховано Приволжье, Прикамье і ряд інших місць), тільки за 8 місяців (з червня 1918 по січень 1919 г.) ... були вбиті: 1 митрополит , 18 архієреїв, 102 священика, 154 диякона і 94 ченця і черниць. Закрито 94 церкви і 26 монастирів, сплюндровано 14 храмів і 9 каплиць; секвеструвати земля і майно у 718 причтів і 15 монастирів. Зазнали тюремного ув'язнення: 4 єпископа, 198 священиків, 8 архімандритів і 5 ігумень. Заборонено 18 хресних ходів, розігнана 41 церковна процесія, порушені церковні богослужіння непристойністю в 22 містах і 96 селах. Одночасно відбувалося осквернення і знищення мощей і реквізиція церковного начиння ". Це тільки за перші місяці радянської влади. А потім пішло і пішло ... ».

Так Дмитро Сергійович викриває міф про те, що найбільш страшні репресії наступили в 1936-1937 роках. Про це він пише так: «Одна з цілей моїх спогадів - розвіяти міф про те, що найбільш жорстокий час репресій настало в 1936-1937 рр. Я думаю, що в майбутньому статистика арештів і розстрілів покаже, що хвилі арештів, страт, висилок насувалися вже з початку 1918 року, ще до офіційного оголошення восени цього року "червоного терору", а потім прибій весь час наростав до самої смерті Сталіна, і , здається, нова хвиля в 1936-1937 рр. була тільки "дев'ятим валом" ».

«Потім почалися ще страшніші провокаційні справи з" живою церквою ", вилученням церковних цінностей і т.д. і т.п., - продовжує свої спогади про гоніння на Російську Православну Церкву академік Д. С. Лихачов. - Поява в 1927 році "Декларації" митрополита Сергія, який прагнув примирити Церква з державою і держава з Церквою, було всіма, і російськими і неросійськими, сприйнято саме в цьому оточенні фактів гонінь. Держава була "богоборницьким".

Богослужіння в останніх православними церквах йшли з особливою ревністю. Церковні хори співали особливо добре, бо до них примикала багато професійних співаків (зокрема, з оперної трупи Маріїнського театру). Священики і весь причт служили з особливим почуттям<…>

Чим ширше розвивалися гоніння на Церкву і чим більшим ставали розстріли на "Горіховий два", в Петропавлівці, на Хрестовому острові, в Стрельні і т.д., тим гостріше відчувалася всіма нами жалість до гинула Росії. Наша любов до Батьківщини найменше схожа на гордість Батьківщиною, її перемогами і здобутками. Зараз це багатьом важко зрозуміти. Ми не співали патріотичних пісень, - ми плакали і молилися.

З цим почуттям жалю і печалі я став займатися в університеті з 1923 року древньої російською літературою і давньоруським мистецтвом. Я хотів утримати в пам'яті Росію, як хочуть утримати в пам'яті образ вмираючої матері сидять біля її ліжка діти, зібрати її зображення, показати їх друзям, розповісти про велич її мученицької життя. Мої книги - це, по суті, поминальні записочки, які подають "за упокій": всіх не згадаєш, коли пишеш їх, - записуєш найбільш дорогі імена, і такі знаходилися для мене саме в Стародавній Русі ».

Ось де витоки дивовижної любові академіка Лихачова до давньоруської літератури, до рідної мови, до Росії ...

4. Хельфернак і Братство святого Серафима Саровського

«Я став замислюватися над сутністю світу, як здається, з самого дитинства», - згадує Дмитро Сергійович. В останніх класах гімназії майбутній вчений став захоплюватися філософією і дуже рано зрозумів, що повноцінне світогляд неможливо виробити без релігійної віри, без богослов'я.

«На допомогу мені, - пише вчений у своїх« Спогадах », - приходило богословське вчення про синергії - з'єднанні Божественного всевладдя з людською свободою, що робить людину повністю відповідальним не тільки за свою поведінку, але і за свою суть - за все зле або добре, що в ньому укладено ».

До кінця 1927 року в Ленінграді ще могли діяти різні студентські Товариства та філософські гуртки. Збиралися члени таких Товариств і гуртків де могли - в своїх навчальних закладах, В Географічному Товаристві, а то і просто у кого-небудь на дому. «Щодо вільно обговорювалися різні філософські, історичні та літературознавчі проблеми», - згадує Д.С.Лихачев.

Шкільний викладач Дмитра Лихачова І.М.Андреевскій на початку 20х років організував гурток «Хельфернак»: «Художньо-літературна, філософська і наукова академія». «Світанок Хельфернака припадав на 1921-1925 рр., Коли в двох тісних кімнатках Івана Михайловича Андріївського на мансардному поверсі будинку по Церковної вулиці № 12 (нині вул. Блохіна) щосереди збиралися і маститі вчені, і школярі, і студенти». Серед учасників цих зборів був, наприклад, М. М. Бахтін.

Доповіді в Хельфернаке робилися на найрізноманітніші теми, питання розглядалися літературні, філософські та богословські. Обговорення завжди були жвавими.

«У другій половині 20-х років гурток Івана Михайловича Андріївського Хельфернак став все більш і більш купувати релігійний характер. Зміна ця пояснювалася, безсумнівно, гоніннями, яким піддавалася в цей час Церква. Обговорення церковних подій захоплювало основну частину гуртка. І.М.Андреевскій став подумувати про зміну основного напрямку гуртка і про його нову назву. Всі погодилися, що гурток, з якого пішли вже багато атеїстично налаштовані учасники, слід назвати "братством". Але в ім'я кого Спочатку ратував за захист Церкви І.М.Андреевскій хотів назвати його «Братством митрополита Філіпа", маючи на увазі митрополита Філіпа (Количева), який говорив в очі правду Івану Грозному і задушеного в Тверському Отроч монастирі Малютой Скуратовим. Потім, однак, під впливом С.А.Алексеева ми назвалися "Братством святого Серафима Саровського" ».

У своїх спогадах про той час Димитрій Сергійович призводить вірш-агітку, написану, ймовірно, Дем'яном Бідним:

Жени, гони ченців,
Жени, гони попів,
Бей спекулянтів,
Тисни куркулів ...

«Комсомольці, - згадує Д.С.Лихачев, - ввалювалися в церкви групами в шапках, голосно говорили, сміялися. Не буду перераховувати все того, що тоді робилося в духовному житті народу. Нам було тоді не до "тонких" міркувань про те, як зберегти Церкву в обстановці крайньої ворожості до неї можновладців ».

«У нас виникла ідея - відвідувати церкву разом. Ми, п'ять або шість чоловік, пішли всі разом в 1927 році на Хрестовоздвиження в одну з згодом зруйнованих церков на Петроградської стороні. Ув'язався з нами і Іонкін, про який ми ще не знали, що він провокатор. Іонкін, прикидався релігійним, не знав, як себе вести в церкви, боявся, тулився, стояв позаду нас. І тут я вперше відчув до нього недовіру. Але потім з'ясувалося, що поява в церкві групи рослих і не зовсім звичайних для її прихожан молодих людей викликало в причт церкви переполох, тим більше що Іонкін був з портфелем. Вирішили, що це комісія і церква закриватимуть. На цьому наші "спільні відвідування" і припинилися ».

У Дмитра Сергійовича завжди зберігалося особливе чуття на провокаторів. Коли він, опинившись в ув'язненні на Соловках, проводжав відвідали його батьків і один чоловік попросив його батька передати лист на материк, то Дмитро Сергійович призупинив батька. І мав рацію. «Прохач» виявився провокатором.

А ось ще один спогад про студентські роки вченого: «Пам'ятаю, що одного разу на квартирі у свого вчителя я зустрів настоятеля Преображенського собору отця Сергія Тихомирова і його дочка. Отець Сергій був надзвичайно худий, з рідкою сивою бородою. Чи не був він ні красномовний, ні голосистий і, вірно, служив тихо і скромно. Коли його "викликали" і запитали про ставлення до радянської влади, він відповів коротко: "від Антихриста". Ясно, що його заарештували і дуже швидко розстріляли. Було це, якщо не помиляюся, восени 1927 року, після Хрестовоздвиження (свято, в який, за народними повір'ями, біси, перелякані хрестом, особливо стараються нашкодити християнам) ».

У Братстві святого Серафима Саровського до його закриття встигли провести всього три або чотири засідання. І наблизилися, коли влада стала припиняти діяльність не тільки всіх православних Братств, а й всіх не за наказом згори організованих Товариств, гуртків і студентських об'єднань за інтересами.

Провокатора Іонкін члени Братства незабаром «розкусили» і імітували саморозпуск Братства, щоб не підставляти господаря квартири І.М.Андреевского. Іонкін «клюнув» на цей прийом (згодом Д.С.Лихачев по документам дізнався, що в своїх доносах Іонкін представляв членів Братства монархістами і затятими контрреволюціонерами, що і було потрібно тим, хто послав його). А члени православного студентського Братства стали збиратися по домівках.

1 серпня 1927 року, в день обрітення мощей преподобного Серафима Саровського, вони молилися в квартирі батьків Люсі Скуратова, а служив молебень отець Сергій Тихомиров.

«У російській богослужінні прояв почуття завжди дуже стримано, - згадує про це богослужінні Д.С.Лихачев. - Стримано служив і отець Сергій, але настрій передавалося всім якимось особливим чином. Не можу це визначити. Це була і радість, і свідомість того, що життя наше стає з цього дня якийсь зовсім інший. Ми розходилися по одному. Проти будинку самотньо стояло знаряддя, стріляти в листопаді 1917 року по юнкерське училищу. Стеження не було. Братство Серафима Саровського проіснувало до дня нашого арешту 8 лютого 1928 року ».

5. Стара російська орфографія для «Космічної Академії Наук»

Арешт Дмитра Лихачова був пов'язаний з його участю не в Братстві святого Серафима Саровського, а в зв'язку з активною діяльністю іншого студентського об'єднання? - жартівливій студентської «Космічної Академії Наук» (скорочено - КАН). Члени цієї «академії» збиралися майже щотижня, анітрохи не криючись. На засіданнях робили наукові доповіді, приправляючи їх неабиякою часткою гумору.

За доповідями між членами цієї жартівливій академії розподілялися «кафедри». Дмитро Лихачов зробив доповідь про втрачені переваги старої орфографії (постраждалої в революційної реформи російського правопису 1918 г.). Завдяки цій доповіді він «отримав» в КАНі «кафедру старої орфографії, або, як варіант - кафедру меланхолійної філології». У заголовку цього його кілька іронічного за формою і досить серйозного за змістом доповіді про стару орфографії йдеться як про «потоптану і спотвореної ворогом Церкви Христової і народу російського». За такі словосполучення тоді нікого не прощали ...

І хоча «Космічна Академія Наук» всього-на-всього була жартівливим студентським гуртком, а її робота йшла по давно відомому в студентському середовищі принципом «веселою науки», однак для сверхбдительность органів і жартівлива академія здалася аж ніяк не жартівливим справою. В результаті - Дмитра Лихачова і його друзів судили і відправили вчитися життя в виправно-трудові табори ...

Згадуючи про заняття «Космічної Академії Наук», Дмитро Сергійович, зокрема, писав:

«Один з постулатів цієї" веселої науки "полягав у тому, що світ, який створює наука шляхом дослідження навколишнього, повинен бути" цікавим ", більш складним, ніж світ до його вивчення. Наука збагачує світ, вивчаючи його, відкриває в ньому нове, досі невідоме. Якщо наука спрощує, підпорядковує все навколишнє двом-трьом нескладним принципам - це "невесела наука", що робить навколишнє нас Всесвіт нудною і сірою. Таке вчення марксизму, принижувати навколишнє суспільство, підкоряє його грубим матеріалістичним законам, які вбивали моральність, - просто роблять моральність непотрібною. Такий всякий матеріалізм. Таке вчення З. Фрейда. Такий же соціологізм в поясненні літературних творів і літературного процесу. До цього ж розряду "ускучняющіх" учень належить і вчення про історичні формаціях ».

Ці слова опубліковані в цитованої книзі Д. С. Лихачова «Вибране. СПОГАДИ », що вийшла першим виданням в світло в Санкт-Петербурзі в 1995 році. Подібне ж висловлювання зустрічається в мові, сказаної великим вченим в жовтні 1998 року на дискусії «Росія в імлі: оптимізм або відчай?», Що проходила в Палаці Білосільських-Білозерських.

«Звичайно, у нас зараз переважає песимізм, і це має своє коріння. 70 років нас виховували в песимізмі, в філософських вченнях песимістичного характеру. Адже марксизм - це одне з найбільш відчайдушно песимістичних навчань. Матерія переважає над духом, над духовністю - одне це положення говорить вже про те, що матерія, тобто нице початок, первинна, і з цієї точки зору розбиралися всі літературні, художні твори; в основі всього шукали класову боротьбу, тобто ненависть. І на цьому виховувалася наша молодь. Що ж дивуватися, що у нас в відношенні моральності встановилися песимістичні норми, тобто норми, які дозволяли будь-який злочин, тому що результату немає<…>

Але справа не тільки в тому, що матерія не є основою духовності, а в тому, що самі закони, які пропонує наука, породжують цей песимізм. Якщо від волі людини нічого не залежить, якщо історія продовжує торувати власні шляхи, незалежно від людини, то ясно, що людині нема за що боротися, а значить і не потрібно боротися<…>

Від нас залежить, чи станемо ми провідниками добра або не станемо ».

Ніхто до академіка Дмитра Сергійовича Лихачова так просто і ясно не сказав, що марксизм, під прапором якого революціонери обіцяли ощасливити весь світ - це саме песимістичне вчення! І що проповідь первинності матерії і економіки неминуче веде до руйнування моральних норм і в підсумку - дозволяє будь-який злочин проти людини і людства, «тому що результату немає ...».

Нинішній директор Інституту філософії Російської Академії наук Абдусалам Абдулкерімовіч Гусейнов в статті «Про культурології Д.С.Лихачева» лукавить, коли говорить про ставлення Дмитра Сергійовича до філософії: «Лихачов, здається, не дуже любив філософію, і я не знаю, наскільки добре він її знав. Одного разу він навіть запропонував виключити філософію з числа іспитів кандидатського мінімуму в аспірантурі, ніж засмутив своїх колег гуманітаріїв з філософського цеху ».

Ні! Дмитро Сергійович дуже любив філософію (по-слов'янськи - любомудріє, тобто «любов до мудрості»). Він з дитинства задумувався над сутністю світу. В останніх класах гімназії захоплювався інтуїтивізмом А.Бергсона, Н.О.Лосский. Розмірковуючи над співвідношенням часу і вічності, він продумував свою концепцію часу - теорію позачасовий (в сенсі надвременной, сверхвременной) сутності всього існуючого.

Про час він мислив як про спосіб сприйняття світу, як про форму існування і пояснював - навіщо потрібна ця форма: «Все убегающее від нас майбутнє необхідно для збереження за нами свободи вибору, свободи волі, що існують одночасно з повною Божою волею, без якої жоден волосина не впаде з голови нашої. Час не обман, що змушує нас відповідати перед Богом і совістю за свої вчинки, які ми насправді не можемо скасувати, змінити, якось вплинути на свою поведінку. Час - одна з форм реальності, що дозволяє нам бути в обмеженій формі вільними. Однак поєднання нашої обмеженою волі з волею Божою, як я вже сказав, - це одна з таємниць синергії. Наше незнання протистоїть всезнання Бога, але аж ніяк не дорівнює йому за значенням. Але якби ми всі знали - ми не могли б володіти собою ».

Такі міркування призводить Д.С.Лихачев, згадуючи своє захоплення філософією в юності. Один з його гімназійних вчителів, Сергій Олексійович Аскольдів, вважаючи, що Дмитро Лихачов стане філософом, запитав його в останньому класі гімназії: куди він буде надходити? «Почувши, що я хочу стати літературознавцем, він погодився, сказавши, що в нинішніх умовах літературознавство вільніше, ніж філософія, і все-таки близько до філософії. Тим самим він зміцнив мене в моєму намірі отримати гуманітарну освіту всупереч думці сім'ї, що я повинен стати інженером. "Будеш жебраком", - говорив мені батько на всі мої доводи. Я завжди пам'ятав ці слова батька і дуже соромився, коли після повернення з ув'язнення я опинився безробітним і мені довелося місяцями жити на його рахунок ».

З наведених спогадів випливає, що Дмитро Сергійович любив філософію, тому що був справжнім мудрецем. Тільки він категорично не визнавав за філософію так звану марксистсько-ленінську філософію матеріалізму, десятиліттями обслуживавшую насильницькі експерименти над Росією, виправдовує руйнування традиційної російської культури і культивує «радянської людини», «радянський народ» і «радянську культуру».

«Атеїзм - азбука марксизму», - вчили класики матеріалістичної філософії. А Дмитро Сергійович Лихачов дуже рано зрозумів, що безбожництво лише руйнує і саме нічого не будує. Будучи людиною мудрою і мирним, він не вступав в публічні суперечки з послідовниками марксистсько-ленінської філософії. Але в той же час він міг дозволити собі мудро усміхаючись зробити радянським філософам пропозицію - виключити філософію з числа кандидатського мінімуму в аспірантурі. Академік Д. С. Лихачов володів тонким почуттям гумору. І неважко здогадатися, що його пропозиція виключити іспит з філософії було нічим іншим, як протестом проти нав'язування всім «єдино вірного і всеперемагаючого вчення». Пройшовши і в'язниці, і табори, і інші «будівництва перших п'ятирічок», він не був настільки наївним, щоб думати, що на його заклик буде скасований екзамен, який був тестом на ідеологічну благонадійність. Однак він вірив в правду і дожив до того часу, коли догматичний марксистсько-ленінський матеріалізм перестав бути обов'язковим для всіх його співвітчизників віровченням.

Але тоді, в 1928 році, безбожна влада тільки починала твердою рукою заганяти громадян СРСР в «світле майбутнє». І телеграма нібито від папи римського з поздоровленням до річниці «Космічної Академії Наук» (ймовірно, жарт одного з друзів або провокація) привела до арешту «академіків».

На початку лютого 1928 року столовий годинник в будинку Лихачова пробили вісім разів. Дмитро Лихачов знаходився в будинку один, і при бою годин його охопив холоне душа страх. Справа в тому, що батько його не любив удару годинника, і бій в годиннику був відключений ще до народження Миті. За 21 рік його життя годинник пробив вперше, пробили 8 разів - розмірено й урочисто ... А 8 лютого за Дмитром Лихачовим прийшли з НКВД. Батько його страшно зблід і опустився в крісло. Важливий слідчий подав батькові склянку води. Почався обшук. Шукали антирадянщину. Зібрали торбинку, попрощалися на дорогу, і для тільки що закінчив університет філолога почалися інші «університети» ...

У будинку попереднього ув'язнення у Дмитра Лихачова відібрали хрест, срібний годинник і кілька рублів. «Номер камери був 237: градус космічного холоду».

Не добившись від Лихачова потрібних йому відомостей (про участь в «злочинної контрреволюційної організації»), слідчий сказав його батьку: «Ваш син поводиться погано». Для слідчого «добре» було тільки в тому випадку, якщо підслідний за його пропозицією зізнавався, що брав участь в контрреволюційній змові.

Слідство тривало півроку. Ось тобі і телеграма! Далі Дмитру Лихачова 5 років (після в'язниці відправили на Соловки, а потім перевели на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу). Так в 1928 році він і опинився в знаменитому Соловецькому монастирі, перетвореному радянською владою в СЛОН (Соловецький табір особливого призначення), а потім перепрофілювати в СТОН (Соловецька в'язниця особливого призначення). Прості радянські ув'язнені, «мотав строк» \u200b\u200bна території Соловецького монастиря, пам'ятали крик, яким їх «вітали» табірні влади, приймаючи новий етап: «Тут влада не радянська, тут влада соловецкая!».

6. У Соловецькому монастирі

Описуючи свою поїздку на Соловки в 1966 році, академік Дмитро Сергійович Лихачов писав про свій перший (1928-1930) перебування на цьому острові: «Перебування на Соловках було для мене найзначнішим періодом життя».

Подібні судження робили люди святого життя, наприклад, деякі сповідники Російські, які зазнали в'язничну узи за часів радянських гонінь на віру Православну, на Церкву Христову. Говорили вони так, тому що на самих себе переконувалися, що тільки в тяжких випробуваннях і стражданнях удосконалюйтесь і прямим шляхом наближається до Бога людина. Через великі утиски, за євангельським словом Христа Спасителя, належить пройти людині, що прагне до Бога і до досконалості в Бога. У світі, ураженому гріхом, тільки слідом за Христом, тільки через страждання, тільки через Велику П'ятницю і Голгофу відкривається людині шлях до досконалості, до блаженства, до пасхальної радості Воскресіння.

У нотатках «Про життя і смерті» Дмитро Сергійович писав: «Життя було б неповна, якби в ній зовсім не було смутку і горя. Жорстоко так думати, але це так ». Ще Д.С.Лихачев говорив: «Якщо людина ні про кого, ні про що не дбає, його життя" бездуховна ". Йому потрібно страждати від чогось, про щось думати. Навіть в любові повинна бути частка незадоволеності ( "не всі зробив, що міг") ». Ось чому він вважав Соловки найзначнішим періодом життя.

Збереглися записки Дмитра Сергійовича, озаглавлені одним словом - «Соловки», опубліковані в його збірнику «Статті різних років», Видані в Твері в 1993 році. Але перш ніж прочитати рядки з цих записок, необхідно кілька слів сказати про сам табір.

Чим же стали Соловки для щойно закінчив університет Дмитра Лихачова? Ось як пише про своє мимовільному монастирському запровадженні сам академік Д. С. Лихачов. «Вхід і вихід з Кремля був дозволений тільки через Нікольський ворота. Там стояли караули, перевіривши пропуску в обидві сторони. Святі ворота використовувалися для розміщення пожежної команди. Пожежні вози могли швидко виїжджати з Святих воріт назовні і всередину. Через них же виводили на розстріли - це був найкоротший шлях з одинадцятої (карцерної) роти до монастирського кладовища, де проводилися розстріли ».

Нікольський ворота. 1928 р

Партія ув'язнених, в якій був Д.С.Лихачев, прибула на Соловецький острів в жовтні 1928 року. Біля берегів острова вже з'явився «припай» - берегової лід. Спочатку на берег вивели живих, потім винесли з трюму трупи задихнулись від вбивчої тісноти, стиснутих до перелому кісток, до кривавого проносу. Після лазні і дезінфекції укладених повели до Нікольським воріт. «У воротах я, - згадує Дмитро Сергійович, - зняв студентську кашкет, з якою не розлучався, перехрестився. До того я ніколи не бачив справжнього російського монастиря. Я сприйняв Соловки, Кремль не як нову в'язницю, а як святе місце ».

За витребуваний рубль якийсь дрібний начальник над ділянкою нар дав Дмитру Лихачова місце на нарах, а місце на нарах було дуже дефіцитним. У застудився новачка страшно боліло горло, так що без болю він не міг проковтнути шматочок зберігся печива. Буквально впавши на нари, Дмитро Лихачов прокинувся тільки вранці і з подивом побачив, що навколо нього порожньо. «Нари були порожні, - згадує вчений. - Крім мене залишався біля великого вікна на широкому підвіконні тихий священик і штопав свою ряску. Рубль відіграв свою роль подвійно: відокремлений не підняв мене і не погнав на перевірку, а потім на роботу. Розговорившись зі священиком, я задав йому, здавалося, безглузді запитання: чи не знає він (в цій багатотисячному натовпі, що жила на Соловках) отця Миколая Піскановского. Перетряхнув свою ряску, священик відповів: "Піскановскій? Це я!"".

Ще до прибуття на Соловки, на етапі - на Поповому острові, бачачи змученого хлопця, один священик, українець, який лежав поруч з ним на нарах, сказав йому, що на Соловках йому треба буде знайти батька Миколи Піскановского - він допоможе. «Чому саме він допоможе і як - я не зрозумів, - згадував Д.С.Лихачев. - Вирішив про себе, що батько Микола, ймовірно, займає якесь важливе положення. Припущення безглуздо: священик - і "відповідальне становище"! Але все виявилося вірним і справдилося: "положення" полягало в повазі до нього всіх начальників острова, а допоміг мені батько Микола на роки<…> Сам невлаштований, тихий, скромний, він влаштував мою долю найкращим чином. Озирнувшись, я зрозумів, що ми з батьком Миколою зовсім не одні. На верхніх нарах лежали хворі, а з-під нар до нас потягнулися ручки, просячи хліба. І в цих річках був теж вказуючий перст долі. Під нарами жили "вшивки" - підлітки, програвши з себе весь одяг. Вони переходили на "нелегальне становище" - не виходили на повірки, не отримували їжу, жили під нарами, щоб їх, голих, не виганяли на мороз, на фізичну роботу. Про їх існування знали. Просто викреслювали, не даючи їм ні пайків хліба, ні супу, ні каші. Жили вони на подачки. Жили, поки жили! А потім мертвими їх виносили, складали в ящик і везли на цвинтар. Це були безвісні безпритульні, яких часто карали за бродяжництво, за дрібну крадіжку. Скільки їх було в Росії! Діти, які втратили батьків, -убітих, померлих з голоду, викрадених за кордон з Білою армією<…> Мені було так шкода цих "вшівок", що я ходив як п'яний - п'яний від співчуття. Це було вже не почуття, а щось на зразок хвороби. І я так вдячний долі, що через півроку зміг деяким з них допомогти ».

У спогадах Дмитра Сергійовича Лихачова неодноразово зустрічаються такі подяки. Подібно багатьом російським подвижникам віри і благочестя він дякує не за те, що йому допомогли або послужили, а за те, що сам сподобився допомогти, послужити іншим людям.

Отець Миколай познайомив Дмитра Лихачова з єпископом Віктором (Островидова; 1875-1934). Про це архіпастиреісповедніке Д.С.Лихачев написав у своїх «Спогадах» в розділі «Духовенство». Там же вміщено і фотографія Владики Віктора на засланні. Єпископ Віктор, за спогадами Д. С. Лихачова, за зовнішнім виглядом був схожий на простого сільського батюшку, проте був дуже освічений, мав друковані праці. Будучи до єпископства місіонером в Саратові (1904 г.), він читав публічні лекції про «незадоволених людей» в творах М. Горького. Серед його слухачів був, наприклад, сам саратовський губернатор П. А. Столипін. «Зустрічав всіх (Владика Віктор) широкою посмішкою (іншим я його і не пам'ятаю), - згадував Д.С.Ліхачев.- Від нього виходило якесь сяйво доброти і веселості. Всім прагнув допомогти і, головне, міг допомогти, так як до нього всі ставилися добре і його словами вірили ».

Владика Віктор порадив Дмитру Лихачова, призначеного помічником ветеринара, «як можна швидше, будь-якими засобами, вийти з-під опіки Комчебек-Возняцкі» - «ветеринара», донощика і авантюриста. І незабаром самого «ветеринара» вивезли в інше місце. Д.С.Лихачев пише і про те, що Владика Віктор опікувався Михайла Дмитровича Приселкова (1881-1941), професора Петроградського (Ленінградського) університету, автора багатьох праць з історії Київської Русі та давньоруському летописанию. Працювати в Соловецькому музеї (було і таке установа в слона) М.Д.Пріселков відмовився, кажучи «за заняття історією мене вже садили». Його послали в карантинну роту, звідки його врятувало оточення Владики Віктора і Дмитра Лихачова.

«Помер Владика (Віктор), - пише Д. С. Лихачов, - незабаром після" визволення "на засланні в Архангельській області, куди був відправлений після табору, в крайній убогості і муках».

На Соловках Владика Віктор виявився за «антирадянську агітацію», в останнє місце ув'язнення (і своєї кончини) був засланий за «створення антирадянської організації». Це типові звинувачення, за якими тоді було репресовано безліч православного духовенства. Архієрейським Ювілейним Собором Руської Православної Церкви в серпні 2000 року Владика Віктор був зарахований до лику Святих новомучеників і сповідників Російських. Тепер про нього можна прочитати велику статтю в VIII томі «Православної Енциклопедії». Є там фотографія і ікона цього священномученика. У пристатейний бібліографії є \u200b\u200bвказівка \u200b\u200bі на «Спогади» Д. С. Лихачова.

«Іншим світлою людиною» на Соловках був для Дмитра Лихачова вже згадуваний отець Миколай Піскановскій. «Його не можна було назвати веселим, - згадує Д.С.Лихачев, - але завжди в найважчих обставинах випромінюють внутрішній спокій. Я не пам'ятаю його сміється або усміхненим, але завжди зустріч з ним була якоюсь втішною. І не тільки для мене. Пам'ятаю, як він сказав моєму другові, рік мучівшемуся відсутністю листів від рідних, щоб він зазнав трохи, і що лист буде скоро, дуже скоро. Я не був присутній при цьому і тому не можу привести тут точних слів отця Миколая, але лист прийшов на наступний день. Я запитав отця Миколая, як він міг знати про лист? І батько Микола відповів мені, що він і не знав, а так якось "вимовити". Але таких "вимовити" було дуже багато. У батька Миколи був антимінс, і він пошепки здійснював згодом Літургію в шостий ( \u200b\u200b"священицької") роті ».

Про отця Миколу Дмитро Сергійович ще на Соловках (в таємному щоденнику) записав: «був нашим духовним батьком весь час до свого від'їзду з Острова». А про першу зустріч з ним записав тоді як про чудову подію: «сидів на підвіконні і мирно штопав рясу, передавши мені заряд незвичайного спокою в перший же ранок після прибуття на Соловки: чудо! [Да так воно і було] ».

Поруч з такими людьми Дмитро Лихачов проходив свій хресний шлях на Соловках. Причому, згадуючи про Соловки і Біломорсько-Балтійському таборі, він майже весь час говорить про інших, про їхні страждання, про їх високому духовному гідність, а не про себе, не про свої важких випробуваннях. Про себе він згадує злегка, та й про злих людей пише досить скупо, стримано. А ось про духовну красу в стражданнях благодатно сяючого милосердям і іншими чеснотами людини Д.С.Лихачев готовий говорити нескінченно.

«Чому я навчився в Соловках? - задається питанням Дмитро Сергійович. - Перш за все я зрозумів, що кожна людина - людина. Мені врятували життя "домушник" (квартирний злодій) і король всіх урок на Соловках бандит Іван Якович Комісарів, з яким ми жили близько року в одній камері. Після важких фізичних робіт та висипного тифу я працював співробітником кримінологічної комітету і організував трудову колонію для підлітків - розшукував їх по всьому острову, рятував їх від смерті, вів записи їхніх розповідей про себе ... З усієї цієї колотнечі я вийшов з новим знанням життя і з новим душевним станом. Те добро, яке мені вдалося зробити сотням підлітків, зберігши їм життя, та й багатьом іншим людям, добро, отримане від самих співтабірників, досвід всього баченого породили в мені якесь дуже глибоко залягли спокій і душевне здоров'я. Я не приносив зла, не схвалював зла, зумів виробити в собі життєву спостережливість і навіть зміг непомітно вести наукову роботу. Може бути, саме це наукове прагнення спостерігати допомогло мені вижити, бо зробили мене як би "стороннім" всього того, що зі мною відбувалося ».

З Соловецьких записок, що збереглися з 1928-1930 рр .:
«Було ніяково знімати сорочку [носив золотий хрест; лікарі не звернули уваги] ».

Д.С.Лихачев в Романівському овчинному кожушку - свідка соловецького ув'язнення. Фотографія 1990-х рр.

Дмитро Сергійович привіз із собою на Соловки «легчайшее дитяче пухова ковдра, майже нічого не важило» (до кінця 1920х років люди вже «знали, що таке в'язниця, етап, табір, і знали, як спорядити висилаються, - що дати їм в дорогу. треба було, щоб поклажа була легкою »). Насилу ховаючись цим маленьким ковдрою, він згадував дитинство, зігріте молитвою і батьківською любов'ю: «Лежати під дитячим ковдрою - це відчувати будинок, домашніх, турботи батьків і дитячу молитву на ніч:" Господи, помилуй маму, тата, дідуся, бабусю, Мішу , няню ... і всіх помилуй і збережи ". Під подушкою, яку я незмінно хрещу на ніч, - маленький срібний складень. Через місяць його знайшов і відібрав у мене командир роти: "Не положено". Слово, до нудоти знайоме в табірного життя! ».

7. Один день з Соловецької життя Дмитра Сергійовича

Про один день життя Дмитра Сергійовича Лихачова на Соловках необхідно розповісти окремо.

Побачення з рідними на Соловках зазвичай вирішувалися два рази в рік. Пізньої осені 1929 року до Дмитра Лихачова на побачення (вдруге) прибутку його батьки - Сергій Михайлович і Віра Семенівна. У дні, відведені для побачення, укладений міг жити не в роті, а, наприклад, в кімнаті будь-якого вільнонайманого охоронця, знятої приїхали на побачення. На Острові була навіть «фотографія», де з дозволу табірного начальства можна було сфотографуватися з відвідували.

Періодично в таборі проводилися «планові» арешти і розстріли. Мета їх, мабуть, була двоякою: по-перше, щоб тримати всіх укладених в страху, а по-друге, щоб звільняти місце для нових партій «ворогів народу». Розстрілювали уявних «повстанців» і просто норовливих ув'язнених, розстрілювали часто за помилковими доносами і вигаданим звинуваченням. «Розстріляних без постанов списували як померлих від хвороб».

Якраз під час приїзду батьків Д.С.Лихачева пішла хвиля арештів і розстрілів. Під кінець їхнього перебування на Острові до Дмитру Сергійовичу ввечері прийшли з роти і сказали: «За тобою приходили!». «Все було ясно: мене приходили заарештовувати, - згадує Д.С.Лихачев. - Я сказав батькам, що мене викликають на строкову роботу, і пішов: перша думка була - нехай заарештовують ні до батьків ».

Потім він пішов до одного з ув'язнених - Олександру Івановичу Мельникову, що жив над 6-й ротою у Пилипівський церкви, і отримав від нього суворе навіювання: «Якщо за Вами прийшли, нічого підводити інших. За Вами можуть стежити ». І ось подальший опис цього страшного дня в житті Дмитра Сергійовича: «Вийшовши на подвір'я, я вирішив не повертатися до батьків, пішов на дров'яної двір і запхали між стосами. Дрова були довгі - для монастирських печей. Я сидів там, поки не повалила юрба на роботу, і тоді виліз, нікого не здивувавши. Що я натерпівся там, чуючи постріли розстрілів і дивлячись на зірки неба (більше нічого я не бачив всю ніч)!

З цієї страшної ночі в мені стався переворот. Не скажу, що все настало відразу. Переворот відбувся протягом найближчої доби і зміцнювався все більше. Ніч була тільки поштовхом.

Я зрозумів наступне: кожен день - подарунок Бога. Мені потрібно жити насущним днем, бути задоволеним тим, що я живу ще зайвий день. І бути вдячним за кожен день. Тому не треба боятися нічого в світі. І ще - так як розстріл і в цей раз проводився для остраху, то як я потім дізнався: було розстріляно якийсь рівне число: не те триста, не те чотири сотні людей, разом з заявою, поданою незабаром. Ясно, що замість мене був "узятий" хтось інший. І жити треба мені за двох. Щоб перед тим, якого взяли за мене, не було соромно! Щось було в мені і залишалося надалі, що вперто не подобалося "начальству". Спершу я валив все на свою студентську кашкет, але я продовжував її наполегливо носити до білбалтлаг. Чи не "свій", "класово чужий" - це ясно. До батьків я вже в той день повернувся спокійний. Незабаром надійшло розпорядження припинити побачення укладених з рідними ».

Так Дмитро Сергійович навчився сприймати кожен день свого життя як новий дар Божий. Звідси його дивно дбайливе ставлення до часу, до своїх обов'язків, до оточуючих людей. Тому, описуючи свою поїздку на Соловки в 1966 році, академік Дмитро Сергійович Лихачов написав: «Перебування на Соловках було для мене найзначнішим періодом життя». Недарма Соловки він сприйняв не як табір, а як святе місце.

... І знову спливають питання: «За що ж посадили Д.С.Лихачева? За захист старої російської орфографії? За безглузду телеграму, надіслану нібито від папи римського? За участь в "Космічної Академії Наук"? »

Не тільки і, можливо, не стільки за це. На Соловках опинилися і його друзі по Братству святого Серафима Саровського. У своїй роботі «Російська інтелігенція» Дмитро Сергійович згадує, як він і його товариші слухали вирок, винесений їм без суду: «Це було в 1928 році, приблизно на початку жовтня. Нас всіх у справі студентського гуртка "Космічна Академія наук" і Братство Серафима Саровського викликали до начальника в'язниці ... ». Значить, у справі проходило і Братство святого Серафима Саровського, а не тільки «Космічна Академія Наук». І це зрозуміло для тих років, коли будь-яка релігійна активність сприймалася безбожною владою як ідеологічна диверсія.

Соловки залишилися в серці Дмитра Сергійовича на все життя ...

Відвідавши в 1966 році (вперше після укладення) Соловки, Дмитро Сергійович багато ходив по острову «на самоті, згадуючи місця, дивуючись змін, які відбулися за роки перетворення СЛОНа в СТОН (Соловецька в'язниця особливого призначення). Сліди СТОНу були набагато страшніше слідів СЛОНа: решітки були навіть на вікнах таких будівель, які вважалися при слона непридатними для проживання ».

«Приїхав я на Соловки, коли острів огортав густий туман. "Татарія" гуділа через рівні проміжки часу, щоб не наштовхнутися на якесь судно. Тільки впритул підійшовши до пристані, стало видно будівлю Управління Соловецького табору особливого призначення. Їхав ж я з Соловків в дивну сонячну погоду. Острів був видний у всю його довжину. Не стану описувати почуттів, які переповнювали мене, коли я усвідомив грандіозність цієї загальної могили - не тільки людей, кожен з яких мав свій душевний світ, а й російської культури - останніх представників російського "срібного століття" і кращих представників Російської Церкви. Скільки людей не залишило по собі ніяких слідів, бо і хто їх пам'ятав - помер. І не помчали соловчане на південь, як співалося в Соловецької пісні, а здебільшого загинули або тут же на островах Соловецького архіпелагу, або на Півночі в спорожнілих селах Архангельської області і Сибіру ».

Ще один - останній - приїзд Дмитра Лихачова на Соловки був пов'язаний зі зйомкою фільму «Я згадую». Зйомки пройшли вдало, і погода була чудова. Але в цілому Соловки залишили у вченого важке враження. «Святі ворота Соловецького Кремля були знесені<…> на місці Онуфріївського кладовища виросли будинки, в тому числі і блакитний будинок на місці розстрілів 1929 року<…> На Великому Заяцком острові Петровська церква втратила своєї обшивки, здертої для палива. Надзвичайні руйнувань зазнали з пам'ятниками на Анзері, в Муксалму, в Савватіеве ... ».

«Соловки-монастир, Соловки-табір, Соловки-в'язниця ще більш відступили в царство забуття. Один пам'ятник для всіх сотень могил, ровів, ям, в яких засипані тисячі трупів, відкритий вже після мого останнього відвідування Соловків, повинен, як мені видається, ще більш підкреслювати знеособлення, забуття, стерта минулого ».

Про втрачених пам'ятках Д.С.Лихачев сумує як про померлих без належного поховання людей. А проти забуття нагадує нам про пам'ять: «Пам'ять, повторюю, - подолання часу, подолання смерті. В цьому її найбільше моральне значення. "Безпам'ятному" - це, перш за все, людина невдячна, безсовісний, а отже, в якійсь мірі і не здатний на безкорисливі вчинки. Показник культури - ставлення до пам'ятників. Згадайте рядки Пушкіна:

Два почуття дивно близькі до нас,
У них знаходить серце їжу:
Любов до рідного попелища,
Любов до батьківських трун.
Животворяща святиня!
Земля була б без них мертва ... »

Епіграфом до виданим в 1997 році «Спогади» Дмитро Сергійович поставив слова заупокійної церковної молитви: «І сотвори їм, Господи, вічну пам'ять ...».

8. Блокада

11 червня 1941 р Д.С.Лихачев успішно захистив кандидатську дисертацію про новгородських літописах, а всього одинадцять днів по тому почалася війна.

Лихачов з'явився на призовний пункт, але за станом здоров'я (підірваного ще на Соловках, де у Лихачова відкрилася виразка шлунку) його відмовилися закликати на фронт і залишили в Ленінграді. Разом з тисячами ленінградців Дмитро Сергійович і його сім'я (дружина Зінаїда Олександрівна і чотирирічні дочки-близнючки Віра і Людмила) зазнали страшні тяготи блокадного часу.

У своїх спогадах про блокаду Дмитро Сергійович пише: «У голод люди показали себе, оголилися, звільнилися від усілякої мішури: одні опинилися чудові, безприкладні герої, інші - лиходії, мерзотники, вбивці, людожери. Середини не було. Все було справжнє. Відкрилися небеса, і в небесах було видно Бог. Його ясно бачили хороші. Докладали чудеса ». Дмитро Сергійович, як колись в таборі, був готовий на самопожертву заради інших. Звичайно, він не підкреслює цього в своїх спогадах, але по трохи обмовок можна зрозуміти, що часом він здійснював вчинки, які вимагали воістину героїчного самовідданості.

Ось він підтримує літературознавця В.Л.Комаровіча, віддаючи йому свою порцію хліба, підгодовуючи його сухарями і плиткою глюкози, ось іде вночі через пустельний морозний місто, ризикуючи впасти і не піднятися від виснаження, для того, щоб передати квиток на евакуаційний літак іншому своєму колезі Н.П.Андрееву, ось витрачає останні сили для того, щоб затягнути в їдальню впав на її щаблях людини. Ці та подібні вчинки в умовах, коли кожне зайві зусилля наближало до смерті, а кожна зайва крихта хліба давала надію вижити, були справжнім самопожертвою. «Д.С.Лихачев, незважаючи на свою дистрофію, являв своїм колегам зразок стійкості», - говорив у своїй промові до 90-річчя вченого Г.К.Вагнер.

Сили для здобуття такої стійкості давала Лихачова віра і молитва. «Вранці ми молилися, діти теж», - розповідає він про «блокадному» укладі життя своєї родини. «Коли ми ходили по вулиці, то зазвичай вибирали ту сторону, яка була з боку обстрілу - західну, але під час обстрілу не ховалися. Ясно було чути німецький постріл, а потім на рахунку 11 - розрив. Коли я чув розрив, я завжди вважав і, порахувавши до 11, молився за тих, хто загинув від розриву ». 1 березня 1942 р помер від виснаження батько Дмитра Сергійовича. Не було можливості поховати його в окремій могилі. Але перед тим як відвезти на дитячих санчатах тіло в морг, Дмитро Сергійович з домашніми повезли його у Володимирівська собор, щоб тут помолитися за відспівування. У цьому ж храмі, через п'ятдесят років здійсниться відспівування і самого Дмитра Сергійовича. Всю ніч напередодні поховання учні і співробітники будуть читати над стоять тут його труною Псалтир.

Сили для стійкості давав і праця. Переживши важку блокадному зиму, навесні 1942 року Дмитро Сергійович починає «збирати матеріал по середньовічній поетиці». «Але це ж неможливо! - вигукує Г.К.Вагнер.- До межі виснажений, вічно мріє про смачній їжі, Ніколи не могшій зігрітися, закутаний в неймовірне ковдру, з тремтячими ногами і ... думи про середньовічну поетику ». Більш того, Лихачов не тільки збирає матеріали для майбутніх праць, а й квітні-травні 1942 р пише в співавторстві з М.А.Тіхановой цілу книгу - «Оборона давньоруських міст». Триває життєвий і науковий шлях Д.С.Лихачева.

9. «Репресована наука»

Дмитро Сергійович Лихачов всьому світу відомий як великий вчений. Його ім'я вже давно вписано золотими літерами в історію російської та світової науки. Він написав десятки прекрасних книг, сотні чудових статей і листів; список праць вченого перевищує тисячу найменувань. сухий перелік наукових конференцій та інших наукових заходів, в яких він брав участь, зажадав б окремого видання. У науці академік Д. С. Лихачов зробив фантастично багато. Але міг зробити набагато більше. Для належної оцінки його наукового подвигу слід враховувати, що тільки після святкування 1000-ліття Хрещення Русі, стався в 1988 році, він міг майже вільно, а останні роки життя зовсім відкрито писати про давньоруської літератури, про вітчизняну історію, про рідну культуру. А цілі десятиліття (1940-70 е рр.) Великий вчений писав перекривання ...

Щоб пояснити це твердження, хочеться навести уривок з передмови відомого біблеїста Анатолія Олексійовича Алексєєва до книги Сергія Аверинцева «Інший Рим». Говорячи про наукову діяльність Сергія Сергійовича Аверинцева (1937-2004), А.А.Алексеев на прикладі медієвіст показує, як ідеологічний нагляд з боку панував атеїзму в ті роки не дозволяв вченим вільно висловлювати в публікаціях результати своїх досліджень. «Природний людський і науковий інтерес до Біблії і релігії був в ті роки придушуємо, публічне обговорення цих питань не допускалося. Однак медієвісти, тобто історики середньовічної писемності і культури, не могли обійти їх повним мовчанням, в тому або іншому вигляді вони відвойовували собі місце у пресі. Іноді досить було застосувати для камуфляжу нову термінологію, назвавши, наприклад, церковнослов'янська мова "древнеславянськім літературнопісьменним мовою", Євангеліє - пам'ятником "традиційного змісту". В іншому випадку доводилося підкреслювати соціальний і навіть антицерковний характер какоголибо джерела, щоб виправдати його вивчення: так, отримало широкий розвиток вивчення культури, літератури і навіть богословської думки старообрядців, оскільки вони складали "протестну" групу в історії Руської Церкви, при тому, що неприпустимим залишалося вивчення робіт їх опонентів. Лінгвістичне або мовностилістичні дослідження якого-небудь релігійного джерела дозволяло злегка торкатися питань біблеїстики та теології, чому в славістики набуло широкого поширення вивчення біблійних рукописів як джерела з історії мови, оскільки все майже джерела його середньовічного періоду були церковними, богослужбовими або богословськими за своїм змістом ».

Так само і пам'ятки давньоруської літератури і книжності, що вивчаються Дмитром Сергійовичем Лихачовим, майже всі були церковними, богослужбовими або богословськими за своїм змістом. І щоб надрукувати їх в науковому або навчальному виданні, в ті роки необхідно було називати їх якимись замінюють словами. Так, наприклад, і член-кореспондент РАН Лідія Петрівна Жуковська (1920-1994), яка написала блискучі лінгвотекстологіческіе дослідження по найдавнішим на Русі рукописів богослужбових Євангелій (Апракос), щоб видати свою працю, повинна була в заголовку своїх досліджень і книг Євангеліє називати «пам'ятником традиційного змісту ».

Користуючись подібним термінологічним камуфляжем, справжні вчені не хибили проти науки, оскільки будь-який твір, знайдене в древніх рукописах, можна назвати пам'ятником літератури. Але справжній учений-філолог (на відміну від поета або творця художньої прози) не писатиме тільки «в стіл». «В стіл» він пише щоденник, спогад, як це робив, ймовірно, і Дмитро Сергійович Лихачов. А археографічні описи, заново відкриті тексти пам'яток та історико-філологічні розробки вченому треба вводити в науковий обіг, публікувати. Без цього немає поступального розвитку філологічної науки.

Тому до самого 1000-річчя Хрещення Русі російським вченим, історикам і філологам, доводилося писати перекривання. Образно кажучи, сама російська наука цілу епоху 70-річного атеїстичного полону була репресованої. Це не означає, що вчені люди не могли мислити або творити. Вони і мислили і творили. Творили великі вчені в «шарашках», описаних А. І. Солженіцина. Творив в концтаборах енциклопедично освічений священик Павло Флоренський. У міру можливості не залишав своїх вчених занять на Соловках і Дмитро Лихачов.

Через протидії партійних органів його не допускали до викладацької роботи, хоча запрошення були. Лише в 1946 р Лихачова вдалося влаштуватися на історичний факультет Ленінградського державного університету, з якого вже в 1953 році його "вижили" не в міру запопадливі партійні діячі. Але і за ці шість років Лихачов встиг завоювати любов і повагу студентів. Дмитро Сергійович читав лекції з давньоруської культури і давньоруському летописанию, захоплюючи своїх слухачів світом Стародавньої Русі в той час, коли саме заняття медієвістики виглядало як щось ідеологічно неблагонадійних, як «відхід у минуле». Самою своєю особистістю, своїм життям він вказував, де знаходяться духовні витоки великої російської культури. Одна з тодішніх студенток Д.С.Лихачева М.П.Сотнікова (нині - доктор історичних наук, провідний спеціаліст відділу нумізматики Державного Ермітажу) згадує, як в 1952 р Дмитро Сергійович поїхав зі студентами в Новгород, ще стояв в післявоєнних руїнах. Заїхали вони і в Хутинь - село біля Новгорода, в якому розташований Хутинського монастир, заснований Святим Варлаамом Хутинського в XII в. «Лекція-екскурсія, проведена Дмитром Сергійовичем серед руїн Хутинського монастиря, справила на слухачів дивовижне і незабутнє враження, - згадує М.П.Сотнікова.- Про чудеса преподобного Варлаама Дмитро Сергійович розповідав як про історично достовірних фактах, тобто, як міг говорити тільки віруюча людина. Для його молодих супутників це стало вражаючим відкриттям. Випускниці університету заднім числом зрозуміли, що на лекції і в семінар Дмитра Сергійовича студентів тягло не одне тільки прагнення вчитися у чудово знає предмет і парадоксально мислячого вченого. Було ще й неусвідомлене бажання духовного спілкування з людиною, особливим тим, що він жив як християнин, чого ми, однак, тоді не підозрювали і зрозуміти не могли. Своїм студентам, які виросли в піонерії і комсомолі якщо і не атеїстами, то вже бездумними безбожниками, Дмитро Сергійович вселив необхідну потребу замислитися про людську гідність, сенс життя, Бога і звернутися до Євангелія. Для мене це стало завданням Д.С. на все подальше життя ».

Період так званої «відлиги» майже повністю співпав з лютими хрущовськими гоніннями на православну віру, на Російську Церкву. Рік його безславного відлучення від управління країною (1964) ознаменувався створенням Інституту наукового атеїзму при Академії суспільних наук (при ЦК КПРС). І цей так званий «науковий атеїзм» пильно дивився, щоб де-небудь під виглядом науки не просочилася в життя радянського народу що-небудь церковне.

Навіть за видання в 1972 році збірки життєписів святих Древньої Церкви (під заголовком «Візантійські легенди») Дмитро Сергійович був «викликаний на килим» і отримав від високопоставленого керівника від культури догану за обман - за те, що під назвою «легенди» він опублікував в науковому виданні житія святих! Хіба це не доказ «від противного», що житія святих - не легенда (в сенсі вигадки), а дуже важливі пам'ятники християнської віри, життя і світової літератури ?! Приводом же для «розносу» послужив наступний випадок. Згаданий начальник, прямуючи вранці на роботу і проїжджаючи на службовому автомобілі по широкому проспекту північній столиці, раптом побачив чергу. Черги в той час (1972 рік) були звичним явищем: як тільки в якомусь магазині щось «давали» (інший цікавий термін - «викидали»!), То моментально стояла черга. Іноді досвідчений народ заздалегідь, з вечора, знав, що вранці в тому-то магазині будуть щось «давати». (А бажаючі підписатися на Полное собрание сочинений Ф. М. Достоєвського записувалися за кілька днів і ночами чергували біля книгарень, щоб не упустити підписки).

Черга, яку побачив пильний охоронець радянської ідеології, красувалася довгим хвостом як раз у відомого книжкового магазину. Приїхавши на роботу, він відразу ж подзвонив своїм підлеглим і дізнався, що народ стоїть за «візантійськими легендами». А що таке «Візантійські легенди»? Це житія святих! У наявності страшна ідеологічна диверсія. І він, як можновладець, викликавши великого вченого «на килим», зробив йому догану за те, що той «обдурив» \u200b\u200bрадянську науку.

Про цей епізод свого життя Дмитро Сергійович згадував з іронією: головним для нього було те, що книга, незважаючи на всі ідеологічні перепони, все-таки вийшла в світ і його співвітчизники зможуть читати в добротних текстах житія великомученика Георгія Побідоносця, святителя Миколи Чудотворця, преподобної Марії Єгипетської і інших «візантійських» святих. Пройшовши Соловецький табір і випробувавши багато інших скорбот, Д.С.Лихачев абсолютно не боявся говорити і писати те, що думав. Але за десятки років невсипущої атеїстичного нагляду за радянською наукою він добре засвоїв, що таке радянська цензура, що надруковано буде далеко не все, що може написати вчений. І тому десятки років (!) Свої найглибші дослідження він наділяв в прийнятну для публікацій словесну форму, анітрохи не кривлячи сумлінням.

Говорячи про академіка Лихачова як про найбільшому в світі фахівця з давньоруської літератури, хочеться ще раз нагадати його вже процитовані вище слова про те, як у нього сформувалося прагнення займатися літературою і культурою Стародавньої Русі.

«Чим ширше розвивалися гоніння на Церкву і чим більшим ставали розстріли на" Горіховий два ", в Петропавлівці, на Хрестовому острові, в Стрельні і т.д., тим гостріше відчувалася всіма нами жалість до гинула Росії. Наша любов до Батьківщини найменше схожа на гордість Батьківщиною, її перемогами і здобутками. Зараз це багатьом важко зрозуміти. Ми не співали патріотичних пісень, - ми плакали і молилися. З цим почуттям жалю і печалі я став займатися в університеті з 1923 року древньої російською літературою і давньоруським мистецтвом. Я хотів утримати в пам'яті Росію, як хочуть утримати в пам'яті образ вмираючої матері сидять біля її ліжка діти, зібрати її зображення, показати їх друзям, розповісти про велич її мученицької життя. Мої книги - це, по суті, поминальні записочки, які подають "за упокій": всіх не згадаєш, коли пишеш їх, - записуєш найбільш дорогі імена, і такі знаходилися для мене саме в Стародавній Русі ».

Значить, і написання книг з російської літератури і культури було для нього служінням Богу, служінням Росії, служінням своєму народу. І це не заважало, а допомагало йому любити весь світ Божий, поважати всіх людей, з повагою ставитися до людей іншої нації, до їхньої культури.

Відповідаючи на питання «Як виникла давня російська література? Звідки черпала вона свої творчі сили? », Дмитро Сергійович стверджував, що« поява російської літератури в кінці X - початку XI століття "дивлення подібно"! Перед нами ніби відразу твори літератури зрілої і досконалою, складною і глибокою за змістом, що свідчить про розвиненому національному та історичному самосвідомості ».

Говорячи «про ідеал, яким жила Давня Русь», Дмитро Сергійович писав, що «тепер, коли ми сприйняли Європу як свою, опинилася для нас" вікном в Давню Русь ", на яку ми дивимося як чужі, ззовні, тим ясніше для нас, що в Стародавній Русі існувала своєрідна і велика культура ». Тут неважко помітити гірку іронію вченого. Він ніби говорить: прорубавши вікно в Європу, ми сприйняли її як свою, попутно втративши дуже багато з рідної, самобутньої духовності і культури; але коли ми уявляємо себе європейцями і вже дивимося на рідну культуру як чужі ззовні, то нехай хоча б європейська культура буде для нас «вікном в Давню Русь»! Адже десятиліттями наукові описи пам'яток вітчизняної літератури та культури (і ксерокопії кращих дореволюційних описів) радянські вчені отримували з-за кордону, наприклад з НДР. Ось вам і «вікно в Давню Русь».

Академік Д. С. Лихачов пише: «У минулому ми звикли думати про культуру Стародавньої Русі як про відсталою<…> Якщо виходити із сучасних уявлень про висоту культури, ознаки відсталості Давньої Русі дійсно були, але, як несподівано виявилося в XX столітті, вони поєднуються в Стародавній Русі з цінностями найвищого порядку - в архітектурі, іконопису і стінопису, в декоративному мистецтві, в шиття, а тепер стало ще ясніше: і в давньоруської хорової музики і в давньоруської літературі ».

Глибоке розуміння православного освіти Русі, який розпочався за княгині Ользі - «деньніце перед сонцем», «зорі перед світлом» - і доконаного за князя Володимира - «Красне Сонечко», дозволило Дмитру Сергійовичу створити безцінне видання «Повісті временних літ» (1950 р изд ., 2-е вид. - 1996 г.). А гіпотетичне «Сказання про початковий поширення християнства на Русі», реконструйоване їм на основі тексту «Повісті временних літ», він довгий час називав першим твором російської літератури. Дуже любив вчений розбирати і «Мова філософа» з «Повісті временних літ». Ця «Мова» - найдавніше на Русі опис всесвітньої історії.

Щоб краще уявити собі моральні ідеали Давньої Русі, Дмитро Сергійович вказує на збірник душекорисних повчань «Ізмарагд» і пише, що «величезна роль в створенні цих ідеалів належить літературі ісихастів, ідеям відходу від світу, самозречення, віддалення від життєвих турбот, допомагали російській людині переносити його позбавлення, дивитися на світ і діяти з любов'ю і добротою до людей, відвертаючись від будь-якого насильства ».

У книзі «Велика Русь», виданої з благословення Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і видрукуваної в Італії в 1994 році, перу Дмитра Сергійовича належить частина перша - «Література Русі XI - початку XIII століть», де дан прекрасний аналіз таких видатних пам'яток православної культури Давньої Русі, як «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона, твори князя Володимира Мономаха, «Житіє Феодосія Печерського», «Києво-Печерський Патерик», «Ходіння ігумена Данила», «Моління Данила Заточника» та інших відомих пам'яток давньоруської церковної літератури.

Про всі ці творах давньоруської літератури Дмитро Сергійович писав багато разів, писав всю свою многотворческую життя. Але в книзі «Велика Русь», що вийшла в світ за п'ять років до смерті великого вченого, він зміг висловитися про ці твори давньоруських письменників абсолютно вільно, користуючись всіма необхідними йому релігійною термінологією.

Як і в книзі «Велика Русь», в статтях останніх років, надрукованих в книзі «Російська культура» (посмертне видання 2000), можна знайти цілі розсипи його висловлювань про православну культуру Росії. Недарма видавці «Руської культури» на суперобкладинці книги помістили фрагмент давньоруської ікони, що зображає хіротонію (посвята, самий трепетний момент православного богослужіння) преподобного Димитрія Прилуцького († 1392), ім'я якого носив Дмитро Сергійович Лихачов.

Чи не найулюбленішим його читанням з давньоруської літератури були настанови Володимира Мономаха, зібрані під назвою «Повчання Володимира Мономаха». У хрестоматіях з давньоруської літератури друкувалися жалюгідні уривки з цього дивного пам'ятника. Причому вирізалися стіхіцітати з Псалтиря. А повчання Володимира Мономаха взагалі побудовані на Псалтиря, і приводом до їх написання стало те, що князь Володимир Мономах відкрив Псалтир і написав те, що написав!

Особливо вражало й дивувало Дмитра Сергійовича лист Мономаха знаменитому Олега Святославича ( «Гориславичем», як називає його автор «Слова о полку Ігоревім», за те горе, яке він приніс своїми братовбивчими війнами Руській землі). Мономах пише лист вбивці свого сина. А убитий припадав Олегу хрещеним сином. Може бути він ставить якісь умови чи вимагає з'явитися з повинною? «Ні! - пише Д. С. Лихачов. - Лист Мономаха разюче. Я не знаю в світовій історії нічого схожого на цей лист Мономаха. Мономах прощає вбивцю свого сина. Більш того, він втішає його. Він пропонує йому повернутися в Російську землю і отримати належне у спадок князівство, просить забути образи ».

«Лист написано з дивовижною щирістю, задушевністю і разом з тим з великою гідністю. Це гідність людини, котра усвідомлює свою величезну моральну силу. Мономах відчуває себе стоять над дріб'язковістю і суєтою політики. Лист Мономаха має зайняти одне з перших місць в історії людської Совісті, якщо тільки ця Історія Совісті буде коли-небудь написана ».

Недарма Дмитра Сергійовича іменували совістю нації.

Щоб краще зрозуміти духовний світ і духовний шлях академіка Дмитра Сергійовича Лихачова, добре також прочитати його «Листи про добре і прекрасне», що виходили в світ в 1985 і 1988 роках.

У листі 25-м «За велінням совісті» він пише: «Самое хорошу поведінку то, яке визначається не зовнішніми рекомендаціями, а душевної необхідністю. Душевна ж необхідність - вона, мабуть, особливо хороша, коли беззвітність. Вступати треба правильно, не думаючи, чи не роздумуючи довго. Несвідома душевна потреба надходити добре, робити людям добро - найцінніше в людині ».

А в 7-му листі «Що об'єднує людей?» Д.С.Лихачев розкриває зміст моральності: «Моральність надзвичайно властиве почуття жалю. У співчутті є свідомість своєї єдності з людством і світом (не тільки людьми, народами, але і з тваринами, рослинами, природою і т.д.). Почуття жалю (або щось близьке до нього) змушує нас боротися за пам'ятники культури, за їх збереження, за природу, окремі пейзажі, за повагу до пам'яті. У співчутті є свідомість своєї єдності з іншими людьми, з нацією, народом, країною, всесвіту. Саме тому забуте поняття страждання вимагає свого повного відродження та розвитку ».

Що вийшла незабаром після смерті академіка Дмитра Сергійовича Лихачова книга «Російська культура» містить ряд його останніх статей, а також тексти деяких робіт минулих років, які раніше - в прижиттєво видавалися збірниках його праць публікувалися в скороченні.

Книгу «Російська культура» можна сприймати як заповіт вченого свого народу, особливо ж молодому поколінню Росії. У цій книзі багато найцінніших слів про молодь і для молоді.

Перша стаття в цій книзі називається «Культура і совість». Друга - «Культура як цілісна середовище». З цих невеликих робіт складно наводити цитати. Краще б їх прочитати цілком. Віра, совість, моральність, культура і життя в них постають в переконливому єдності.

«Страж свободи людини - його совість».

«Якщо людина вважає, що він вільний, чи означає це, що він може робити все, що йому завгодно? Ні звичайно. І не тому, що хтось ззовні споруджує йому заборони, а тому, що вчинки людини часто диктуються егоїстичними мотивами. Останні ж несумісні з вільним прийняттям рішення ».

10. Свята Русь

Культура у Дмитра Сергійовича сопрягалась зі святістю. Захищаючи культуру, він захищав святині Рідної Землі.

«Культура - це те, що в значній мірі виправдовує перед Богом існування народу і нації».

«Культура - це святині народу, святині нації.

Що таке, справді, старе і вже кілька побите, затерте (головним чином від довільного вживання) поняття "Свята Русь"? Це, зрозуміло, не просто історія нашої країни з усіма властивими їй спокусами і гріхами, але - релігійні цінності Росії: храми, ікони, святі місця, місця поклоніння і місця, пов'язані з історичною пам'яттю ».

У 1992 році Російська Православна Церква урочисто святкувала 600-річчя з дня кончини преподобного Сергія Радонезького. Видавництвом «Московський робочий» була випущена чудова книга «Життєписи достопам'ятні людей землі Руської (X-XX ст.)». Це житія святих, тільки вже не «візантійських», а в землі Російської просіяли. Прекрасні тексти житій (з науковими коментарями в кінці книги) випереджають дві передмови: одне Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II, а інше - академіка Д. С. Лихачова. Його передмова називається «Свята Русь». Всякому людині, сумнівається в православному сповіданні Дмитра Сергійовича, вказуючи на цю агіографічну мініатюру, можна сказати, «Прийди і подивись!».

Ось початок цієї дивовижної агиографической заставки.

«Як часто в дореволюційній Росії доводилося чути слова" Свята Русь ". Їх вимовляли тоді, коли йшли або їхали, або пливли на прощу, а робилося це нерідко: йшли поклонитися образу, мощам, йшли просто в святе місце. Їх згадували і тоді, коли, почувши недобру звістку з фронту або звістка про недорід, стихійне лихо, молилися і вірили: "Бог не допустить загибелі Святої Русі".

Що таке Свята Русь? Це зовсім не те саме, що Росія; це не вся країна в цілому з усім гріховним і низьким, що в ній завжди було. "Свята Русь" - це, перш за все, святині Руської Землі в їх соборності, в їх цілому. Це її монастирі, церкви, священство, мощі, ікони, святі речі, праведники, святі події історії Русі. Все це як би об'єднувалося в поняття "Свята Русь" звільняючись від усього гріховного, виділялося в щось неземне і очищене ».

А ось з якою любов'ю писав Дмитро Сергійович про православних російських храмах. У «Нотатках про російською» він писав, що йому не здаються правильними банальні характеристики новгородських і псковських церков як сповнених тільки сили і могутності. «Руки будівельників немов виліпили їх, а не" витягали "цеглою і не витісували їх стіни. Поставили їх на пагорбах - де видніше, дозволили їм заглянути в глибину річок і озер, привітно зустрічати "плаваючих і подорожуючих" ».

Чи не протилежні цим простим і веселим будовам і московські церкви. «Строкаті і асиметричні, як квітучі кущі, золотоглавий і привітні, вони поставлені точно жартома, з усмішкою, а іноді і з лагідним пустощі бабусі, що дарує своїм онукам радісну іграшку. Недарма в древніх пам'ятках, хвалячи церкви, говорили: "Храми весело". І це чудово: всі російські церкви - це веселі подарунки людям, коханої вуличці, коханому селу, улюбленої річці або озеру. І як всякі подарунки, зроблені з любов'ю, вони несподівані: несподівано виникають серед лісів і полів, на вигині річки або дороги ».

Дмитро Сергійович добре малював. У 1999 році, рівно через тиждень після його кончини, вийшов у світ його «Новгородський альбом». Дев'яносто відсотків малюнків цього альбому - зображення храмів і монастирів Великого Новгорода. Малюнки були зроблені вченим влітку 1937 року. На питання: «Дмитро Сергійович, Ви так любили малювати?», Він відповів: «Ні, просто тоді у мене не було можливості купити фотоапарат». В його альбомі новгородські храми теж «весело».

Дмитро Сергійович не тільки писав науково-історичні праці та статті про православних росіян храмах і монастирях, а й безліч разів захищав їх від розорення. Він частіше за всіх (з середовища видатних діячів науки і культури) клопотав про повернення святинь Російської Православної Церкви.

Його підпис стоїть під листом-клопотанням видатних діячів російської науки і культури про повернення Оптиної Пустелі Російської Православної Церкви. Цей лист було направлено Генеральному секретарю ЦК КПРС М. С. Горбачова в 1987 р, напередодні святкування 1000-річчя Хрещення Русі. 17 листопада 1987 року Оптина Пустинь була повернута Російської Православної Церкви.

Клопотання перед високими інстанціями про православні храми, про інших архітектурних пам'ятках Росії доставляли Дмитру Сергійовичу багато скорбот. У книзі «Спогади», в кінці глави «Опрацювання», Дмитро Сергійович пише: «Не буду розповідати все того, що мені довелося пережити, захищаючи від знесення Шляховий палац на Середній Рогатці, церква на Сінний, церква на Муріно, від вирубок парки Царського села, від "реконструкцій" Невський проспект, від нечистот Фінську затоку і т.д. і т.п. Досить подивитися список моїх статей, щоб зрозуміти, як багато сил і часу забирала у мене від науки боротьба за чистоту російської культури ».

«Культура, - писав Дмитро Сергійович, - це величезна цілісне явище, яке робить людей, що населяють певний простір, з просто населення - народом, нацією. У поняття культури повинні входити і завжди входили релігія, наука, освіта, моральні і моральні норми поведінки людей і держави ».

11. Про релігійному вихованні дітей

Дмитро Сергійович Лихачов багато писав для дітей і молоді. Бажаючи передати підростаючому поколінню основи духовно-морально виховання, він писав і публікував листи про доброго, становив на основі Євангелія Христового моральні заповіді.

Ось деякі з них.

1. Люби людей - і ближніх і дальніх.
2. Твори добро, не бачачи в тому заслуги.
3. Люби світ в собі, а не себе в світі.
12.Будь щирим: вводячи в оману інших, обманюють сам.
14.Учісь читати з інтересом, із задоволенням і не поспішаючи; читання - шлях до життєвої мудрості, що не гребуй їм!
22.Будь совісний: вся мораль в совісті.
23.Чті минуле, твори сьогодення, вір в майбутнє.

Всього Д.С.Лихачев написав 25 таких моральних заповідей.

На одній із заповідей зупинимося докладніше. Це його 17-я заповідь: «Будь віруючим - віра збагачує душу і зміцнює дух».

У Росії кілька поколінь виховувалося в безбожництві. Спочатку войовничий атеїзм, а тепер секулярний (антирелігійний) гуманізм виробили і в значній мірі впровадили в свідомість радянських людей твердження, що дитину не слід виховувати в релігійній традиції. Він ще маленький! Нехай підросте і тоді зробить свій світоглядний вибір.

Академік Дмитро Сергійович Лихачов цю проблему розглядає зовсім інакше. Він пише:

«У релігійному дусі виховуються з дитинства. Чи не сковує чи це свободу людей у \u200b\u200bвиборі релігії, свободу взагалі? Ні, тому що відмовитися від релігії легше, ніж увійти у велику родину віруючих<…> Виховуючи дітей в заповітах певної релігії або віровчення, ми робимо їх більш вільними у виборі віри, ніж тоді, коли даємо їм безрелігійне виховання, бо відсутність чогось завжди збіднює людини, а від багатства легше відмовитися, ніж його придбати. Релігія ж - саме багатство. Релігія збагачує уявлення про світ, дозволяє віруючому відчути значущість всього, що відбувається, осмислювати життя людини, становить найпереконливішу основу моральності. Без релігії завжди залишається спокуса егоїзму, спокуса замкнутості в своїх особистих інтересах ».

Говорячи про шкільну освіту, Дмитро Сергійович також найважливіше значення надавав духовно-морального виховання. «Середня школа повинна виховувати людину, здатну освоювати нову професію, бути досить здатним до різних професій і бути перш за все моральним. Бо моральна основа - це головне, що визначає життєздатність суспільства: економічну, державну, творчу. Без моральної основи не діють закони економіки і держави, не виконуються укази, неможливо припинити корупцію, хабарництво, будь шахрайство. Без моральності неможливо і розвиток будь-якої науки, бо я дуже важко перевірити експерименти, обчислення, посилання на джерела та ін. Виховують же людей: прямо релігія, а більш складним шляхом - музика (особливо, я б сказав, хоровий спів), література, мистецтво, вивчення логіки, психології, вивчення мов (навіть якщо їх в майбутньому не доведеться застосовувати в житті) ».

Ідеологи безбожного виховання дітей в СРСР багато років переконували нашому народові, що релігія - це опіум для народу. Поки так ревно відокремлювали дітей від Церкви - справжній опіум проник до дітей і молоді. Ті, хто зараз активно виступають проти релігійної освіти і виховання, наркотиків бояться менше, ніж православної віри і культури. Академік Д. С. Лихачов був переконаний, що дітей треба виховувати в релігійному дусі з самого дитинства.

12. Про релігії, про православ'я

Про свої релігійні почуття академік Д. С. Лихачов публічно не міркував, рідко писав, але віру свою міцно зберігав. У нотатках «Про життя і смерті» він писав так: «Релігія або займає основне місце в житті людини, або у нього її немає зовсім. Не можна вірити в Бога "попутно", "між іншим", визнавати Бога як постулат і згадувати про Нього тільки, коли запитують ».

Говорячи про православну візантійської, болгарської, сербської, а найчастіше російській культурі, академік Д. С. Лихачов найчастіше іменував православну культуру християнською культурою, а православ'я - християнством, підкреслюючи вселенське (всесвітнє) значення православ'я.

«Що для мене особисто найважливіше в православ'ї? - запитував великий учений.- Православне (на відміну від католицького) вчення про триєдність Бога. Християнське розуміння Богочеловечества і Страждань Христа (інакше не було б виправдання Бога) (до речі, порятунок людства Христом було закладено в надвременной суті людства). У православ'ї для мене важлива сама давнина обрядової боку Церкви, традиційність, поступово скасовувати навіть в католицтві. Екуменізм несе в собі небезпеку байдужості до віри ».

Ці слова свідчать про те, як добре знав Дмитро Сергійович православну догматику і як дорожив святим православ'ям. Глибока християнська віра наповнювала його душу і серце любов'ю до рідної православної культури. У 1988 році він славив російську культуру на святкуванні 1000-річчя Хрещення Русі в улюбленому граді - Великому Новгороді. Він співпрацював з Видавничим відділом Московського Патріархату. Одного разу, будучи в Москві в день пам'яті своєї матері, він гаряче молився про неї в храмі Преподобного Йосипа Волоцького Видавничого відділу.

Коли в 1996 р Дмитру Сергійовичу виповнилося 90 років, його привітав митрополит Санкт-Петербурзький і Ладозький Володимир. Владика підніс в дар ювіляру ікону Божої Матері, Дмитро Сергійович благоговійно перехрестився і, як всякий православний християнин, поцілував ікону Божої Матері. І по тому, як він перехрестився і як приклався до ікони, було видно, що молився він завжди, молився всю свою довгу і многотрудною життя. По телебаченню це могла бачити вся країна.

А незабаром в газеті «Известия» (30 листопада 1996 роки) з'явилася замітка з нагоди ювілею: «Час академіка Лихачова». У замітці, зокрема, є таке свідоцтво: «До речі, він був віруючою людиною, завжди, в радянські часи теж». Так, дійсно Дмитро Сергійович завжди був віруючою людиною і в вірі черпав сили для науки, для порятунку пам'яток культури, для допомоги людям.

Він не відокремлював науку і культуру від віри християнської, від Церкви Православної, як не відокремлював життя від совісті, моральності і духовності. Саме органічне поєднання віри і знань, релігії та культури, любові до Росії і щирої поваги до всіх народів і людям допомогло йому не тільки зберегти більшу частину російського культурно-історичної спадщини, але і стати духовно-моральним орієнтиром для своїх співгромадян.

Урядових та інших нагород і почесних звань у Дмитра Сергійовича не перелічити. Але про деякі треба згадати. У 1996 році (до 90-річчя) він був нагороджений орденом «За заслуги перед Вітчизною» II ступеня. У 1998 році за великий внесок в розвиток вітчизняної культури він стає першим кавалером знову заснованого (тобто відновленого) ордена Святого Апостола Андрія Первозванного «За віру і? Вірність Батьківщині». Тепер це найвищий орден Росії.

Держрада Народної Республіки Болгарія двічі (1963 і 1977) нагороджував Дмитра Сергійовича орденом Святих рівноапостольних Кирила і Мефодія I ступеня.

Нам Дмитро Сергійович залишив свої книги, статті, листи і спогади. І його літературна спадщина залишиться найкращим свідченням про його вірі, надії і любові. Як і відійшов він до Господа в саме в день пам'яті святих мучениць Віри, Надії, Любові та Софії. «Початок премудрості страх Господній» (Прип. 1: 7). Він все життя зберігав це побожне почуття, і Господь обдарував його великою мудрістю.

Коли буде здійснено наукове видання повного зібрання праць академіка Дмитра Сергійовича Лихачова, тоді його духовний і творчий шлях розкриється з ще більшою широтою і ясністю.

замість висновку

У газеті «Известия» від 2 серпня 2006 року на с. 6 надрукована досить цинічна замітка «За що мені сподобався Влад». Підзаголовок: «Прочитано в" The Guardian ". Те-є «Известия» передрукували замітку з вказаною зарубіжної газети. Автор замітки - Нік Пейтон Уолш, який пропрацював кореспондентом «Гардіан» в Москві 4,5 року. Іронічний і вульгарні вирази автора замітки коментарів не підлягають - нехай залишаються на його совісті. Але в цій міжнародно-знущальною публікації є резюме, яке веселий журналіст Нік повідомляє нам через «Известия»:

«Росію в нормальний стан призведе торгівля, а не політика. Російські безповоротно впали в любов до того, що називається "denhgi". Вони полюбили мобільність і блага, які дає глобальний світ ».

Отже, нас не тільки порахували, але і оцінили ...

Великий син Росії, духовний шлях життя якого ми намагалися простежити, не дожив до 2 серпня 2006 року. Але як на таку оцінку з боку відреагував би Дмитро Сергійович Лихачов?

Протоієрей Борис Пивоваров,

магістр богослов'я, учитель вищої кваліфікаційної категорії

Дмитро Сергійович Лихачов по праву визнаний унікальним філологом і культурологом. Він народився на початку минулого століття, У 1906 році, помер в його кінці, в 1999 році. Все своє життя він закликав до відродження моральності і духовності, вважаючи їх головними складовими будь-якої культури.

біографія

Початкову освіту Дмитро отримав ще до революції, він закінчив гімназію. Потім навчався в реальному училищі, єдину трудову школу. Вивчав мовознавство і літературу в Ленінградському державному університеті. Звинувативши в контрреволюційній діяльності, в 1928 році Д.С. Лихачова заарештували.

Дмитро Сергійович перебував в ув'язненні в одному з Соловецьких таборів до 1931 року. В цей час йому вдалося опублікувати першу наукову роботу, вона присвячувалася картярським ігор кримінальників. Після звільнення працював літературним редактором. У 1941 році Лихачов став кандидатом філологічних наук. Робота була присвячена новгородським літописом.

Найбільш значущі наукові публікації:

• «Оборона давньоруських міст»;
• «Виникнення російської літератури»;
• «Національна самосвідомість Древньої Русі».

Фундаментальні твори Лихачова присвячені російській культурі, її історії. Його перу належить понад 500 наукових праць, величезною популярністю користувалися його публіцистичні роботи.

Філософські та культурологічні погляди

Д.С Лихачов вдумливо вивчав словесність і історію Стародавньої Русі. Він був прихильником теологічності в розвитку культури. Дмитро Сергійович вважав за краще розглядати культуру як елемент історичної пам'яті, культура майбутнього будується на фундаменті минулого і сьогодення. Він вважав, що культура в своєму розвитку проходить шлях від хаосу до гармонії. На початку цього шляху знаходиться просвітлення вищого сенсу. У будь-якій культурі важливу роль відіграє концептосфера національної мови. Вона переплітає все культурні смисли, робить культуру цілісною.

Видатний філолог вважав, що тисячолітня російська культура, що увібрала в себе християнські ідеали, має європейський характер. Національна культура робиться багатшими, знаходячи внутрішні зв'язки з іншими культурами, так вона просувається по шляху історичного розвитку. На думку академіка, будь-яка національна культура є частиною світового культурного процесу.

Дмитро Сергійович вважав літературу, філософію і мистецтво найвищими досягненнями культури. Він стверджував, що культура не схильна до ніяким закономірностям. Твори геніальних авторів не можна розглядати в культурно - історичному контексті. Генії відхиляються від норми, змагаються з традиціями. Їх твори стають невичерпним джерелом інновацій, розвивають світову культуру.

Д.С. Лихачов висунув ідею взаємозв'язку культури і природи. Він вважав, що досвід трепетного ставлення до природи, до рідної землі, витоки якого криються в дохристиянської практиці, може вирішити проблеми сучасної філософії та етики.

Публіцист стверджував, що з культурою нерозривно пов'язані поняття моральності і інтелігентності. На його думку, культура здатна зробити людей більш гуманними.

Д.С. Лихачова заслужено вважали класиком національної культури. Співвітчизники високо оцінили його внесок в розвиток філології та культурології.

(28 листопада 1906 року, Санкт-Петербург, Російська імперія - 30 вересня 1999 року, Санкт-Петербург, Російська Федерація)

ru.wikipedia.org

біографія

Молоді роки

Батько - Сергій Михайлович Лихачов, інженер-електрик, мати - Віра Семенівна Лихачова, уроджена Коняєва.

З 1914 по 1916 роки навчався в гімназії Імператорського Людинолюбного суспільства, з 1916 по 1920 реального училища К. І. Травня, потім до 1923 року - в Радянській єдину трудову школу ім. Л. Д. Лентовського (нині це середня загальноосвітня школа № 47 імені Д. С. Лихачова). До 1928 студент романо-германської та слов'яно-руської секції відділення мовознавства і літератури факультету суспільних наук Ленінградського державного університету.

8 лютого 1928 році заарештований за участь в студентському гуртку «Космічна академія наук», де незадовго до арешту зробив доповідь про старої російської орфографії, «потоптану і спотвореної ворогом Церкви Христової і народу російського»; засуджений на 5 років за контрреволюційну діяльність. До листопада 1931 політв'язень в Соловецькому таборі особливого призначення.

1931
- У листопаді переведений з Соловецького табору в білбалтлаг, працював на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу.

1932 8 серпня
- Звільнений з ув'язнення достроково і без обмежень як ударник. Повернувся до Ленінграда.

1932-1933
- Літературний редактор Соцекгіз (Ленінград).

1933-1934
- Коректор з іноземних мов в друкарні «Комінтерн» (Ленінград).

1934-1938
- Вчений коректор, літературний редактор, редактор Відділу суспільних наук Ленінградського відділення Видавництва Академії наук СРСР.

1935
- Одружився із Зінаїдою Олександрівні Макарової.
- Публікація статті «Риси первісного примітивізму злодійської мови» в збірнику Інституту мови і мислення ім. Н. Я. Марра «Мова і мислення».

1936
- 27 липня по клопотанню президента Академії наук А. П. Карпінського знята судимість постановою Президії ЦВК СРСР.

1937
- Народилися доньки-близнюки Віра і Людмила Лихачова.

1938-1954
- Молодший, з 1941 р - старший науковий співробітник Інституту російської літератури (Пушкінського Будинку) АН СРСР (ИРЛИ АН СРСР).

осінь 1941 - навесні 1942
- Був один з сім'єю в блокадному Ленінграді.
- Видання першої книги «Оборона давньоруських міст» (1942), написаної совм. з М. А. Тихановой.

1941
- Захистив дисертацію на ступінь кандидата філологічних наук на тему: «Новгородські літописні зводи XII століття».

червень 1942
- Разом з сім'єю евакуювався з Дороге життя з блокадного Ленінграда в Казань.

1942
- Нагороджений медаллю «За оборону Ленінграда».

1942
- У блокадному Ленінграді помер батько Сергій Михайлович Лихачов.

наукова зрілість

1945
- Видання книг «Національна самосвідомість Древньої Русі. Нариси з області російської літератури 11-17 ст. » М.-Л., Изд-во АН. 1945. 120 с. (Фототип. Перєїзд. Кн .: The Hugue, 1969) і «Новгород Великий: Нарис історії культури Новгорода 11-17 вв.» Л., Госполітіздат. 1945. 104 с. 10 Т.Е. (Перєїзд .: М., Рад. Росія. 1959.102 с.).

1946
- Нагороджений медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».
- Видання книги «Культура Русі епохи освіти Російського національного держави. (Кінець XIV-початок XVI ст.) ». М., Госполитиздат. 1946. 160 с. 30 Т.Е. (Фототип. Перєїзд кн .: The Hugue, 1967).

1946-1953
- Доцент, з 1951 р професор Ленінградського державного університету. На історичному факультеті ЛДУ читав спецкурси «Історія російського літописання», «Палеографія», «Історія культури Давньої Русі» і ін.

1947
- Захистив дисертацію на ступінь доктора філологічних наук на тему: «Нариси з історії літературних форм літописання XI-XVI ст.».
- Видання книги «Руські літописи і їх культурно-історичне значення» М.-Л., Изд-во АН. 1947. 499 с. 5 Т.Е. (Фототип. Перєїзд кн .: The Hugue, 1966).

1948-1999
- Член Вченої ради ИРЛИ АН СРСР.

1950
- Видання «Слова о полку Ігоревім» в серії «Літературні пам'ятники» з перекладом і коментарями Д. С. Лихачова.
- Видання «Повісті временних літ» в серії «Літературні пам'ятники» з перекладом (совм. З Б. А. Романовим) і коментарями Д. С. Лихачова (перєїзд .: СПб., 1996).
- Публікація статей «Історичний і політичний кругозір автора" Слова о полку Ігоревім "» і «Усні витоки художньої системи" Слова о полку Ігоревім "».
- Видання книги: «Слово о полку Ігоревім»: Історико-літературний нарис. (НПС). М.-Л., Изд-во АН. 1950. 164 с. 20 Т.Е. 2-е изд., Доп. М.-Л., Изд-во АН. 1955. 152 с. 20 Т.Е.

1951
- Затверджено в званні професора.
- Публікація статті «Література XI-XIII ст.» в колективній праці «Історія культури Давньої Русі». (Том 2. Домонгольский період), який отримав Державну премію СРСР.

1952
- Присуджено Сталінська премія другого ступеня за колективний наукову працю «Історія культури Давньої Русі. Т. 2 ».
- Видання книги «Виникнення російської літератури». М.-Л., Изд-во АН. 1952. 240 с. 5 Т.Е.

1952-1991
- Член, з 1971 - голова редколегії серії АН СРСР «Літературні пам'ятники».

1953
- Обрано членом-кореспондентом Академії наук СРСР.
- Публікація статей «Народна поетична творчість часу розквіту давньоруського ранньофеодального держави (X-XI ст.)» І «Народна поетична творчість в роки феодальної роздробленості Русі - до татаро-монгольської навали (XII-початок XIII ст.)» В колективній праці «Русское народна поетична творчість ».

1954
- Присуджено премія Президії АН СРСР за роботу «Виникнення російської літератури».
- Нагороджений медаллю «За трудову доблесть».

1954-1999
- Завідувач Сектором, з 1986 - Відділом давньоруської літератури ИРЛИ АН СРСР.

1955
- Перший виступ в пресі на захист пам'яток старовини ( «Літературна газета», 15 січня. 1955).

1955-1999
- Член Бюро Відділення літератури і мови АН СРСР.

1956-1999
- Член Спілки письменників СРСР (Секція критики), з 1992 - член спілки письменників Санкт-Петербурга.
- Член Археографічної комісії АН СРСР, з 1974 - член Бюро Археографічної комісії АН СРСР.

1958
- Перша поїздка за кордон - відряджений до Болгарії для роботи в рукописних сховищах.
- Брав участь в роботі IV Міжнародного з'їзду славістів (Москва), де був головою підсекції давньослов'янських літератур. Зроблено доповідь «Деякі завдання вивчення другого південнослов'янського впливу в Росії».
- Видання книги «Людина в літературі Давньої Русі» М.-Л., Изд-во АН. 1958. 186 с. 3 Т.Е. (Перєїзд .: М., 1970; Лихачов Д. С. Вибрані роботи: У 3-х т. Т. 3. Л., 1987) і брошури «Деякі завдання вивчення другого південнослов'янського впливу в Росії». М., Изд-во АН. 1958. 67 с. 1 Т.Е.

1958-1973
- Заступник голови постійної Едіціонно-текстологічної комісії Міжнародного комітету славістів.

1959
- Член Вченої ради Музею давньоруського мистецтва ім. Андрія Рубльова.

1959
- Народилася внучка Віра, дочка Людмили Дмитрівни (від шлюбу з Сергієм Зілітінкевічем, фізиком).

1960
- Брав участь в I Міжнародній конференції з поетики (Польща).

1960-1966
- Заступник голови Ленінградського відділення Товариства радянсько-болгарської дружби.

1960-1999
- Член Вченої ради Державного Російського музею.
- Член Радянського (Російського) комітету славістів.

1961
- Брав участь у II Міжнародній конференції з поетики (Польща).
- З 1961 р член редколегії журналу «Известия Академии наук СССР. Відділення літератури і мови ».
- Видання книг: «Культура російського народу 10-17 ст.» М.-Л., Изд-во АН. 1961. 120 с. 8 Т.Е. (2-е изд.) М.-Л., 1977. і «" Слово о полку Ігоревім "- героїчний пролог російської літератури». М.-Л., Держлітвидав. 1961. 134 с. 30 Т.Е. 2-е изд. Л., ХЛ.1967.119 с.200 Т.Е.

1961-1962
- Депутат Ленінградської міської Ради депутатів трудящих.

1962
- Поїздка до Польщі на засідання постійної Едіціонно-текстологічної комісії Міжнародного комітету славістів.
- Видання книг «Текстологія: На матеріалі російської літератури Х - XVII ст.» М.-Л., Изд-во АН. 1962. 605 с. 2500 е. (Перєїзд .: Л., 1983; СПб., 2001) і «Культура Русі часу Андрія Рубльова і Єпіфанія Премудрого (кінець XIV - початок XV ст.)» М.-Л., Изд-во АН. 1962. 172 с. 30 Т.Е. (Перєїзд .: Лихачов Д. С. Роздуми про Росію. СПб., 1999).

1963
- Обрано іноземним членом Болгарської академії наук.
- Президією Народних Зборів Народної Республіки Болгарії нагороджений орденом Кирила і Мефодія I ступеня.
- Брав участь в V Міжнародному з'їзді славістів (Софія).
- Відряджений до Австрії для читання лекцій.

1963-1969
- Член Художньої ради Другого творчого об'єднання Ленфільму.

1963
- З 1963 р член редколегії серії АН СРСР «Науково-популярна література».

1964
- Присуджено ступінь почесного доктора наук Університету імені Миколи Коперника в Торуні (Польща).
- Поїздка в Угорщину для читання доповідей в Угорській академії наук.
- Поїздка в Югославію для участі в симпозіумі, присвяченому вивченню творчості Вука Караджича, і для роботи в рукописних сховищах.

1965
- Поїздка в Польщу для читання лекцій і доповідей.
- Поїздка до Чехословаччини на засідання постійної Едіціонно-текстологічної комісії Міжнародного комітету славістів.
- Поїздка в Данію на симпозіум «Південь-Північ», організований ЮНЕСКО.

1965-1966
- Член Організаційного комітету Всеросійського товариства охорони пам'яток історії та культури.

1965-1975
- Член Комісії з охорони пам'яток культури при Спілці художників РРФСР.

1966
- Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора за заслуги в розвитку радянської філологічної науки і в зв'язку з 60-річчям від дня народження.
- Поїздка в Болгарію для наукової роботи.
- Поїздка до Німеччини на засідання постійної Едіціонно-текстологічної комісії Міжнародного комітету славістів.

1966
- Народилася внучка Зіна, дочка Віри Дмитрівни (від шлюбу з Юрієм Курбатовим, архітектором).

1967
- Обраний почесним доктором Оксфордського університету (Велика Британія).
- Поїздка до Великобританії для читання лекцій.
- Брав участь в Генеральній асамблеї і науковому симпозіумі Ради з історії та філософії ЮНЕСКО (Румунія).
- Видання книги «Поетика давньоруської літератури» Л., Наука. 1967. 372 с. 5200 е., Відзначеної Державної премії СРСР (перєїзд .: Л., 1971; М., 1979; Лихачов Д. С. Вибрані роботи: У 3-х т. Т. 1. Л., 1987)
- Член Ради Ленінградського міського відділення Всеросійського товариства охорони пам'яток історії та культури.
- Член Центральної ради, з 1982 - член Президії Центральної ради Всеросійського товариства охорони пам'яток історії та культури.

1967-1986
- Член Вченої ради Ленінградського відділення Інституту історії СРСР АН СРСР.

1968
- Обрано членом-кореспондентом Австрійської академії наук.
- Брав участь в VI Міжнародному з'їзді славістів (Прага). Прочитав доповідь «Давньослов'янський літератури як система».

1969
- Присуджено Державну премію СРСР за наукову працю «Поетика давньоруської літератури».
- Брав участь в конференції по епічної поезії (Італія).

1969
- Член Наукової ради з комплексної проблеми «Історія світової культури» АН СРСР. З 1970 - член бюро Ради.

Академік

1970
- Обраний дійсним членом Академії наук СРСР.

1971
- Обрано іноземним членом Сербської академії наук і мистецтв.
- Нагороджений дипломом 1 ступеня Всесоюзного товариства «Знання» за книгу «Людина в літературі Давньої Русі».
- Присуджено ступінь почесного доктора наук Единбурзького університету (Велика Британія).
- Видання книги «Художня спадщина Давньої Русі і сучасність» Л., Наука. 1971. 121 с. 20 Т.Е. (Совм. З В. Д. Ліхачової).

1971
- Померла мати Віра Семенівна Лихачова.

1971-1978
- Член редколегії «Короткої літературної енциклопедії».

1972-1999
- Керівник Археографічної групи Ленінградського відділення Архіву АН СРСР.

1973
- Нагороджений дипломом I ступеня Всесоюзного товариства «Знання» за участь в колективному науковій праці « коротка історія СРСР. Ч. 1 ».
- Обраний почесним членом історико-літературного шкільного товариства «Боян» (Ростовська область).
- Обрано іноземним членом Угорської академії наук.
- Брав участь в VII Міжнародному з'їзді славістів (Варшава). Прочитаний доповідь «Зародження і розвиток жанрів давньоруської літератури».
- Видання книги «Розвиток російської літератури Х - XVII ст .: Епохи і стилі» Л., Наука. 1973. 254 с. 11 Т.Е. (перєїзд .: Лихачов Д. С. Вибрані роботи: в 3-х т. Т. 1. Л., 1987; СПб., 1998).

1973-1976
- Член Вченої ради Ленінградського інституту театру, музики і кінематографії.

1974-1999
- Член Ленінградського (Санкт-Петербурзького) відділення Археографічної комісії АН СРСР, з 1975 - член бюро Відділення Археографічної комісії АН СРСР.
- Член бюро Археографічної комісії АН СРСР.
- Голова редколегії щорічника «Пам'ятки культури. Нові відкриття »Наукової ради з комплексної проблеми« Історія світової культури »АН СРСР.
- Голова Наукової ради з комплексної проблеми «Історія світової культури» АН СРСР.

1975
- Нагороджений медаллю «Тридцять років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».
- Нагороджений золотою медаллю ВДНГ за монографію «Розвиток російської літератури Х-XVII ст.».
- Виступив проти виключення А. Д. Сахарова з Академії наук СРСР.
- Поїздка в Угорщину на святкування 150-річчя Угорської академії наук.
- Брав участь на симпозіумі «МАПРЯЛ» (Міжнародної асоціації викладачів російської мови і літератури) з порівняльного літературознавства (Болгарія).
- Видання книги «Велика спадщина: Класичні твори літератури Давньої Русі» М., Современник. 1975. 366 с. 50 Т.Е. (Перізд .: М., 1980; Лихачов Д. С. Вибрані роботи: в 3-х т. Т.2. Л., 1987; 1997).

1975-1999
- Член редколегії видання Ленінградського відділення Інституту історії СРСР АН СРСР «Допоміжні історичні дисципліни».

1976
- Брав участь в особливому засіданні Академії наук СРСР по книзі О.Сулейменова «Аз і Я» (заборонена).
- Брав участь в конференції «Тирнівська школа. Учні та послідовники Ефимия Тирновського »(Болгарія).
- Обрано членом-кореспондентом Британської академії.
- Видання книги «" сміхової світ "Стародавній Русі» Л., Наука. 1976. 204 с. 10 Т.Е. (совм. З А. М. Панченко; перєїзд .: Л., Наука. 1984.295 с .; «Сміх у Стародавній Русі» - совм. З А. М. Панченко і Н. В. Понирко; 1997 : «Історична поетика літератури. Сміх як світогляд»).

1976-1999
- Член редколегії міжнародного журналу «Palaeobulgarica» (Софія).

1977
- Державною Радою Народної Республіки Болгарії нагороджений орденом Кирила і Мефодія I ступеня.
- Президією Болгарської академії наук і Академічним радою Софійського університету імені Климента Охридського нагороджений премією Кирила і Мефодія за працю «Голем свят на руската література».

1978
- Нагороджений грамотою Союзу болгарських журналістів і почесним знаком «Золоте перо» за великий творчий внесок в болгарську журналістику і публіцистику.
- Обраний почесним членом літературного клубу старшокласників «Бригантина».
- Поїздка в Болгарію для участі в міжнародному симпозіумі «Тирнівська художня школа і слов'яно-візантійське мистецтво XII-XV ст.» і для читання лекцій в Інституті болгарської літератури БАН і Центрі болгаристики.
- Поїздка в НДР на засідання постійної Едіціонно-текстологічної комісії Міжнародного комітету славістів.
- Видання книги «" Слово о полку Ігоревім "і культура його часу» Л., ХЛ. 1978. 359 с. 50 Т.Е. (перєїзд .: Л., 1985; СПб., 1998)

1978-1989
- Ініціатор, редактор (совм. З Л. А. Дмитрієвим) і автор вступних статей до монументальної серії «Пам'ятки літератури Київської Русі» (12 томів), що виходить у видавництві «Художня література» (видання удостоєно Державною премією в 1993 г.).

1979
- Державною Радою Народної Республіки Болгарії присвоєно почесне звання лауреата Міжнародної премії імені братів Кирила і Мефодія за виняткові заслуги в розвитку староболгарістікі і славістики, за вивчення і популяризацію справи братів Кирила і Мефодія.
- Публікація статті «Екологія культури» (Москва, 1979, № 7)

1980
- Секретаріатом Спілки письменників Болгарії нагороджений почесним знаком «Нікола Вапцаров».
- Поїздка в Болгарію для читання лекцій в Софійському університеті.

1981
- Нагороджений Почесною грамотою «Всесоюзного добровільного товариства любителів книги» за видатний внесок в дослідження давньоруської культури, російської книги, джерелознавства.
- Державною Радою Народної Республіки Болгарії присуджена «Міжнародна премія імені Євфимія Тирновського».
- Нагороджений почесним знаком Болгарської академії наук.
- Брав участь в конференції, присвяченій 1300-річчю Болгарської держави (Софія).
- Видання збірника статей «Література - реальність - література». Л., Сов.писатель. 1981. 215 с. 20 Т.Е. (Перєїзд .: Л., 1984; Лихачов Д. С. Вибрані роботи: У 3-х т. Т. 3. Л., 1987) і брошури «Нотатки про російською». М., Рад. Росія. 1981. 71 с. 75 Т.Е. (Перєїзд .: М., 1984; Лихачов Д. С. Вибрані роботи: У 3-х т. Т. 2. Л., 1987; 1997).

1981
- Народився правнук Сергій, син внучки Віри Тольц (від шлюбу з Володимиром Соломоновичем Тольц, радянологом, уфимским євреєм).

1981-1998
- Член редакційної ради альманаху Всеросійського товариства охорони пам'яток історії та культури «Пам'ятники Вітчизни».

1982
- Присуджено Почесна грамота і премія журналу «Огонек» за інтерв'ю «Пам'ять історії священна».
- Обраний почесним доктором Університету Бордо (Франція).
- Редколегією «Літературної газети» присуджено премію за активну участь в роботі «Літературної газети».
- Поїздка в Болгарію для читання лекцій і консультацій на запрошення Болгарської академії наук.
- Видання книги «Поезія садів: До семантиці садово-паркових стилів» Л., Наука. 1982. 343 с. 9950 е. (Перєїзд .: Л., 1991; СПб., 1998).

1983
- Нагороджений Дипломом пошани ВДНГ за створення посібника для вчителів «Слово о полку Ігоревім».
- Обраний почесним доктором Цюріхського університету (Швейцарія).
- Член Радянського оргкомітету з підготовки та проведення IX Міжнародного з'їзду славістів (Київ).
- Видання книги для учнів «Земле рідна». М., Дет.лит. 1985. 207 с.

1983-1999
- Голова Пушкінської комісії АН СРСР.

1984
- Ім'я Д. С. Лихачова присвоєно малій планеті № 2877, відкритої радянськими астрономами: (2877) Likhachev-1 969 TR2.

1984-1999
- Член Ленінградського наукового центру АН СРСР.

1985
- Нагороджений ювілейною медаллю «Сорок років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».
- Президією АН СРСР присуджена премія імені В. Г. Бєлінського за книгу «" Слово о полку Ігоревім "і культура його часу».
- Редколегією «Літературної газети» присвоєно звання лауреата «Літературної газети» за активну співпрацю в газеті.
- Присуджено ступінь почесного доктора наук Будапештського університету імені Лоранда Етвеша.
- Поїздка в Угорщину на запрошення Будапештського університету імені Лоранда Етвеша в зв'язку з 350-річчям університету.
- Брав участь в Культурному форумі держав - учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі (Угорщина). Прочитаний доповідь «Проблеми збереження та розвитку фольклору в умовах науково-технічної революції».
- Видання книг «Минуле - майбутньому: Статті та нариси» Л., Наука. 1985. 575 с. 15 Т.Е. і «Листи про добре і прекрасне» М., Дет.лит. 1985. 207 с. (Перєїзд .: Токіо, 1988; М., 1989; Сімферополь, 1990; СПб., 1994; СПб., 1999).

1986
- У зв'язку з 80-річчям Присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і золотої медалі «Серп і Молот».
- Державною Радою Народної Республіки Болгарії нагороджений орденом Георгія Димитрова (вищої нагороди Болгарії).
- Нагороджений медаллю «Ветеран праці».
- Занесений до Книги пошани Всесоюзного товариства «Знання» за активну роботу з пропаганди художньої культури і надання методологічної допомоги лекторам.
- Присвоєно звання лауреата «Літературної України» за 1986 рік і присуджена премія журналу «Огонек».
- Обраний почесним головою Міжнародного товариства з вивчення творчості Ф. М. Достоєвського (IDS).
- Обраний почесним членом секції книги і графіки Ленінградського Будинку вчених ім. М.Горького.
- Обрано членом-кореспондентом секції «Іриси» Московського міського клубу квітникарів-аматорів.
- Брав участь в радянсько-американо-італійському симпозіумі «Література: традиція і цінності» (Італія).
- Брав участь в конференції, присвяченій «Слову о полку Ігоревім» (Польща).
- Видано книгу «Дослідження з давньоруської літератури». Л., Наука. 1986. 405 с. 25 Т.Е. і брошура «Пам'ять історії священна». М., Правда. 1986. 62 с. 80 Т.Е.

1986-1993
- Голова правління Радянського фонду культури (з 1991 - Російського фонду культури).

1987
- Нагороджений медаллю і премією «Альманаху бібліофіла».
- Нагороджений дипломом за фільм «Поезія садів» (Лентелефільм, 1985), удостоєний другої премії на V Всесоюзному огляді фільмів з архітектури і цивільного будівництва.
- Обраний депутатом Ленінградської міської Ради народних депутатів.
- Обрано членом Комісії з літературної спадщини Б. Л. Пастернака.
- Обрано іноземним членом Національної академії Італії.
- Брав участь в міжнародному форумі «За без'ядерний світ, за виживання людства» (Москва).
- Поїздка до Франції на XVI сесію Постійної змішаної радянсько-французької комісії з культурним і науковим зв'язкам.
- Поїздка до Великобританії на запрошення Британської академії та Університету м Глазго для читання лекцій і консультацій з історії культури.
-
- Поїздка в Італію на засідання неформальної ініціативної групи по організації фонду «За виживання людства в ядерній війні».
- Видання книги «Великий шлях: Становлення російської літератури XI-XVII ст.». М., Современник. 1987. 299 с. 25 Т.Е.
- Видання «Вибраних праць» в 3-х тт.

1987-1996
- Член редколегії журналу «Новий світ», з 1997 - член Громадської ради журналу.

1988
- Брав участь в роботі міжнародної зустрічі «Міжнародний фонд за виживання і розвиток людства».
- Обраний почесним доктором Софійського університету (Болгарія).
- Обрано членом-кореспондентом Геттінгенської академії наук (ФРН).
- Поїздка до Фінляндії на відкриття виставки «Час змін, 1905-1930 (Російський авангард)».
- Поїздка в Данію на відкриття виставки «Російське і радянське мистецтво з особистих зібрань. 1905-1930 рр. »
- Поїздка до Великобританії для презентації першого номера журналу «Наша спадщина».
- Видання книги: «Діалоги про день вчорашній, сьогоднішній і завтрашній». М., Рад. Росія. 1988. 142 с. 30 Т.Е. (Співавтор Н. Г. Самвелян)

1987
- Народилася правнучка Віра, дочка внучки Зінаїди Курбатовой (від шлюбу з Ігорем Руттера, художником, сахалинским німцем).

1989
- Присуджено Європейська (1-я) премія за культурну діяльність в 1988 році.
- Присуджено Міжнародна літературно-журналістська премія р Модени (Італія) за внесок в розвиток і поширення культури в 1988 році.
- Разом з іншими діячами культури виступив за повернення Руської Православної Церкви Соловецького і Валаамського монастирів.
- Брав участь в нараді міністрів культури європейських країн у Франції.
- Член Радянського (пізніше Російського) відділення Пен-клубу.
- Видання книг «Нотатки і спостереження: З записників різних років» Л., Сов.писатель. 1989. 605 с. 100 Т.Е. і «Про філології» М., Висш.шк. 1989. 206 с. 24 Т.Е.

1989-1991
- Народний депутат СРСР від Радянського фонду культури.

1990
- Член Міжнародного комітету з відродження Александрійської бібліотеки.
- Почесний голова Всесоюзного (з 1991 - Російського) Пушкінського товариства.
- Член Міжнародної редколегії, створеної для видання «Повного зібрання творів А. С. Пушкіна» англійською мовою.
- Лауреат Міжнародної премії міста Фьюджи (Італія).
- Видання книги «Школа на Василівському: Книга для учителя». М., Просвітництво. 1990. 157 с. 100 Т.Е. (совм. З Н. В. Благова і Е. Б. Белодубровскій).

1991
- Присуджено премія А. П. Карпінського (Гамбург) за дослідження і публікацію пам'ятників російської літератури і культури.
- Присуджено ступінь почесного доктора наук Карлового університету (Прага).
- Обраний почесним членом Сербської Матиці (СФРЮ).
- Обраний почесним членом Всесвітнього клубу петербуржців.
- Обраний почесним членом Німецького Пушкінського товариства.
- Видання книг «Я згадую» М., Прогрес. 1991. 253 с. 10 Т.Е., «Книга занепокоєнь» М., Новини. 1991. 526 с. 30 Т.Е., «Роздуми» М., Дет.лит. 1991. 316 с. 100 Т.Е.

1992
- Обрано іноземним членом Філософського наукового товариства США.
- Обраний почесним доктором Сієнського університету (Італія).
- Присвоєно звання Почесного громадянина Мілана і Ареццо (Італія).
- Учасник Міжнародної благодійної програми «Нові імена».
- Голова громадського ювілейного Сергіївського комітету з підготовки до святкування 600-річчя кончини преподобного Сергія Радонезького.
- Видання книги «Російське мистецтво від давнини до авангарду». М., Мистецтво. 1992. 407 с.

1993
- Президією Російської академії наук нагороджений Великою золотою медаллю ім. М. В. Ломоносова за видатні досягнення в галузі гуманітарних наук.
- Присуджено Державну премію Російської Федерації за серію «Пам'ятники літератури Древньої Русі».
- Обрано іноземним членом Американської академії наук і мистецтв.
- Присвоєно звання першого Почесного громадянина Санкт-Петербурга рішенням Санкт-Петербурзького Ради народних депутатів.
- Обраний почесним доктором Санкт-Петербурзького гуманітарного університету профспілок.
- Видано книгу «Статті ранніх років». Твер, Твер. ГО РФК. 1993. 144 с.

1994
- Голова Державної Ювілейній Пушкінської комісії (з відзначення 200-річчя від дня народження А. С. Пушкіна).
- Видання книги: "« Велика Русь: Історія і художня культура X-XVII століття »М., Мистецтво. 1994. 488 с. (Совм. З. Г. К. Вагнером, Г. І. Вздорнова, Р. Г. Скриннікова ).

1995
- Брав участь в Міжнародному колоквіумі «Творіння світу і призначення людини» (Санкт-Петербург - Новгород). Представив проект «Декларація прав культури».
- Нагороджений Орденом «Мадарський вершник» першого ступеня за виняткові заслуги в розвитку болгаристики, за висунення ролі Болгарії в розвитку світової культури.
- З ініціативи Д. С. Лихачова та за підтримки Інституту російської літератури РАН була створена Міжнародна неурядова організація «Фонд 200-річчя А. С. Пушкіна».
- Видання книги «Спогади» (СПб, Logos. 1995. 517 с. 3 Т.Е. перєїзд. 1997, 1999, 2001).

1996
- Нагороджений Орденом «За заслуги перед Вітчизною» II ступеня за видатні заслуги перед державою і великий особистий внесок у розвиток російської культури.
- Нагороджений Орденом «Стара Планина» першого ступеня за величезний внесок у розвиток славістики, болгаристики і за великі заслуги в зміцненні двосторонніх наукових і культурних зв'язків між Республікою Болгарія і Російською Федерацією.
- Видання книг: «Нариси з філософії художньої творчості» СПб, Бліц. 1996. 158 с. 2 Т.Е. (перєїзд. 1999) і «Без доказів» СПб, Бліц. 1996. 159 с. 5 т.е ..

1997
- Лауреат Премії Президента Російської Федерації в області літератури і мистецтва.
- Присудження премії «За честь і гідність таланту», заснованої Міжнародним Літфонду.
- Вручено приватна художня Царскосельская премія під девізом «Від художника художнику» (Санкт-Петербург).
- Видання книги «Про інтелігенції: Збірник статей».

1997
- Народилася правнучка Ханна, дочка внучки Віри Тольц (від шлюбу з Йором Горлицьку, радянологом).

1997-1999
- Редактор (совм. З Л. А. Дмитрієвим, А. А. Алексєєвим, Н. В. Понирко) і автор вступних статей монументальної серії "Бібліотека літератури Давньої Русі (видані тт. 1 - 7, 9? 11) - видавництво« наука ».

1998
- Нагороджений орденом апостола Андрія Первозванного за внесок в розвиток вітчизняної культури (перший кавалер).
- Нагороджений Золотою медаллю першого ступеня від Міжрегіонального некомерційного благодійного фонду пам'яті А. Д. Меншикова (Санкт-Петербург).
- Нагороджений премією імені Небольсина Міжнародного благодійного фонду і професійної освіти ім. А. Г. Небольсина.
- Нагороджений Міжнародним срібним пам'ятним знаком «Ластівка світу» (Італія) за великий внесок в пропаганду ідей миру і взаємодії національних культур.
- Видання книги «Слово о полку Ігоревім та культура його часу. Роботи останніх років ». СПб, Logos. 1998. 528 с. 1000 е.

1999
- Один із засновників «Конгресу петербурзької інтелігенції» (поряд з Ж. Алфьоровим, Д. Гранін, А. Запесоцкий, К. Лавровим, А. Петровим, М. Піотровський).
- Нагороджений сувенірної Золотий ювілейної Пушкінській медаллю від «Фонду 200-річчя А. С. Пушкіна».
- Видання книг «Роздуми про Росію», «Новгородський альбом».

Дмитро Сергійович Лихачов помер 30 вересня 1999 року в Санкт-Петербурзі. Похований на кладовищі в Комарово 4 жовтня.

Звання, нагороди

Герой Соціалістичної Праці (1986)
- Орден Святого Андрія Первозванного (30 вересня 1998) - за видатний внесок у розвиток вітчизняної культури (вручений орден за № 1)
- Орден «За заслуги перед Вітчизною» II ступеня (28 листопада 1996) - за видатні заслуги перед державою і великий особистий внесок у розвиток російської культури
- Орден Леніна
- Орден Трудового Червоного Прапора (1966)
- Медаль «50 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» (22 березня 1995)
- Медаль Пушкіна (4 червня 1999) - в ознаменування 200-річчя від дня народження А. С. Пушкіна, за заслуги в області культури, освіти, літератури і мистецтва
- Медаль «За трудову доблесть» (1954) - Медаль «За оборону Ленінграда» (1942)
- Медаль «30 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» (1975)
- Медаль «40 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» (1985)
- Медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» (1946)
- Медаль «Ветеран праці» (1986)
- Орден Георгія Димитрова (НРБ, 1986)
- Два ордена «Кирила і Мефодія» I ступеня (НРБ, 1963, 1977)
- Орден «Стара Планина» I ступеня (Болгарія, 1996)
- Орден «Мадарський вершник» I ступеня (Болгарія, 1995)
- Знак Виконкому Ленсовета «Жителю блокадного Ленінграда»

У 1986 році організував Радянський (нині Російський) Фонд культури і був головою президії Фонду по 1993 рік. З 1990 року входить до Міжнародного комітету з організації Олександрійської бібліотеки (Єгипет). Обирався депутатом Ленінградської міської Ради (1961-1962, 1987-1989).

Іноземний член академій наук Болгарії, Угорщини, Академії наук і мистецтв Сербії. Член-кореспондент Австрійської, Американської, Британської, Італійської, Геттінгенської академій, член-кореспондент найстарішого суспільства США - Філософського. Член Спілки письменників з 1956 року. З 1983 року - голова Пушкінської комісії РАН, з 1974 року - голова редколегії щорічника «Пам'ятки культури. Нові відкриття". З 1971 по 1993 рік очолював редколегію серії «Літературні пам'ятники», з 1987 року є членом редколегії журналу «Новий світ», а з 1988 року - журналу «Наша спадщина».

Руській академією мистецтвознавства та музичного виконавства нагороджений орденом мистецтв «Бурштиновий хрест» (1997). Нагороджений Почесним дипломом Законодавчих Зборів Санкт-Петербурга (1996). Нагороджений Великою золотою медаллю імені М. В. Ломоносова (1993). Перший Почесний громадянин Санкт-Петербурга (1993). Почесний громадянин італійських міст Мілана і Ареццо. Лауреат Царськосельській мистецької премії (1997).

Громадська діяльність

Народний депутат СРСР (1989-1991) від Радянського Фонду культури.
- У 1993 році підписав Лист 42-х.
- Член комісії з прав людини при Адміністрації Санкт-Петербурга.

інші публікації

Іван Грозний - письменник // Зірка. - 1947. - № 10. - С. 183-188.
- Іван Грозний - письменник // Послання Івана Грозного / Подгот. тексту Д. С. Лихачова і Я. С. Лур'є. Пер. і коммент. Я. С. Лур'є. Під ред. В. П. Адріанова-Перетц. - М., Л., 1951. - С. 452-467.
- Іван Пересвіту і його літературна сучасність // Пересвіту І. Твори / Подгот. текст. А. А. Зімін. - М., Л .: 1956. - С. 28-56.
- Зображення людей в житійної літератури кінця XIV-XV століття // Тр. Від. древнерус. лит. - 1956. - Т. 12. - С. 105-115.
- Рух російської літератури XI-XVII століть до реалістичного зображення дійсності. - М .: Тип. «На бойовому посту», 1956. - 19 с - (Матеріали до дискус. Про реалізм у світовій літературі.).
- Засідання, присвячене творчості протопопа Авакума, [яке відбулося 26 Квітня. в Інституті російської літератури (Пушкінський Будинок) Академії наук СРСР] // Вісник АН СРСР. - 1957. - № 7. - С. 113-114.
- Друга міжнародна конференція з поетики // Вести АН СРСР. - 1962. - № 2. - С. 97-98.
- Давньослов'янський літератури як система // Слов'янські літератури: VI Міжнар. з'їзд славістів (Прага, серп. 1968). Доп. сов. делегації. - М., 1968. - С. 5 - 48.
- Бароко і його російський варіант XVII століття // Російська література. 1969. № 2. С. 18-45.
- Давньоруське сміх // Проблеми поетики та історії літератури: (Зб. Ст.). - Саранськ, 1973. - С. 73-90.
- Голем свят на руската література: знаступних. і ст. На болг. яз. / Упоряд. і ред. П. Дінеков. - Софія: Наука і ізкуство, 1976. - 672 с.
- [Виступ на IX Міжнародному з'їзді славістів (Київ 6-14 верес. 1983 г.) по доповіді П. Бухвальд-Пельцевой «Емблематика Київської Русі епохи бароко»] // IX Міжнародний з'їзд славістів. Київ, вересень 1983 р
- Матеріали дискусії. Літературознавство і лінгвостилістика. - Київ, 1987. - С. 25.
- [Виступ на IX Міжнародному з'їзді славістів (Київ, 6-14 верес. 1983 г.) по доповіді Р. Белкнап «Сюжет: практика і теорія»] // IX Міжнародний з'їзд славістів. Київ, вересень 1983 р Матеріали дискусії.
- Літературознавство і лінгвостилістика. - Київ, 1987. - С. 186.
- Введення до читання пам'яток давньоруської літератури. М .: Русский путь, 2004
- Спогади. - СПб .: «Logos», 1995. - 519 стор., Іл.

пам'ять

У 2000 році Д. С. Лихачова посмертно була присуджена Державна премія Росії за розвиток художнього напряму вітчизняного телебачення і створення загальноросійського державного телеканалу «Культура». Видано книги «Російська культура»; «Небесна лінія міста на Неві. Спогади, статті ».
- Указом Президента Російської Федерації 2006 рік проголошений в Росії роком Дмитра Сергійовича Лихачова.
- Ім'я Лихачова присвоєно малій планеті № 2877 (1984).
- Щороку в честь Дмитра Сергійовича Лихачова в ГОУ гімназії № 1503 міста Москви проводяться Ліхачёвскіе читання, на яких з'їжджаються учні різних міст і країн з виступами, присвяченими пам'яті великого громадянина Росії.
- Розпорядженням губернатора Санкт-Петербурга у 2000 році ім'я Д. С. Лихачова присвоєно школі № 47 (Плуталова вулиця (Санкт-Петербург), будинок № 24), де також проводяться Ліхачёвскіе читання.
- У 1999 році ім'я Лихачова присвоєно Російському науково-дослідному інституту культурної і природної спадщини.

біографія

«Джерелознавство в школі», №1, 2006

ДУХОВНИЙ ШЛЯХ Дмитро Сергійович Лихачова Совість не тільки ангелхранітель людської честі, це рульової його свободи, вона піклується про те, щоб свобода не перетворювалася в свавілля, але вказувала людині його справжню дорогу в заплутаних обставин життя, особливо сучасної. Д.С.Лихачев

28 листопада 2006 року, в перший день Різдвяного посту, виповнюється 100 років з дня народження академіка Російської Академії наук Дмитра Сергійовича Лихачова. А смерть його земного життя пішла 30 вересня 1999 року, в день пам'яті святих мучениць Віри, Надії, Любові та блаженної матері їх Софії. Проживши майже 93 роки, цей великий російський вчений став свідком практично всього XX століття.

2006 рік проголошений в Росії «Роком Лихачова», і на всіх рівнях проводяться заходи, присвячені 100-річчю від дня його народження. Завдяки ювілею з'являються нові видання його праць, друкуються бібліографічні покажчики його численних робіт, публікуються статті про його життя і творчості.

Мета цих роздумів - ще раз уважно прочитати спогади, листи і деякі наукові роботи незабутнього Дмитра Сергійовича, щоб зрозуміти його духовне життя, його духовний життєвий шлях, його заповіти Росії.

1. Дитяча молитва

Ось уривок з книги Дмитра Сергійовича «Спогади».

«Одне з найщасливіших спогадів мого життя. Мама лежить на кушетці. Я забираюся між нею і подушками, лягаю теж, і ми разом співаємо пісні. Я ще не ходив в підготовчий клас.

Діти, в школу збирайтеся,
Петушок проспівав давно.
Спритніший одягайтеся!
Дивиться сонечко у вікно.

Людина, і звір, і пташка -
Всі беруться за справи,
З ношею тягнеться комашка,
За медком летить бджола.

Ясно поле, веселий луг,
Ліс прокинувся і шумить,
Дятел носом: тук та тук!
Дзвінко іволга кричить.

Рибалки вже тягнуть мережі,
На лузі коса дзвенить ...
Помолившись, за книги, діти!
Бог лінуватися не велить.

Через останньої фрази, вірно, вивелася ця дитяча пісенька з російського побуту, - згадує далі Дмитро Сергійович. - А знали її всі діти завдяки хрестоматії Ушинського "Рідне слово».

Так, ця зворушлива пісенька, якою дуже багато мам будили своїх дітей на Русі (і не тільки будили, а й налаштовували на навчання!), Завдяки войовничому безбожництва післяреволюційних років, вивелася з російського побуту. Втім, це не означає, що відразу ж після 25 жовтня (7 листопада за новим стилем) 1917 року російські матері перестали співати цю пісню своїм дітям. Ті з них, які самі на все життя запам'ятали її з голосу своїх матерів, продовжували співати її вранці ще й в середині XX століття, незважаючи на десятиліття гонінь на Церкву, на віру, на віруючих людей. Але з радянських шкільних підручників ця пісня була вилучена, точніше - не допущено, незважаючи на те, що головна педагогічна бібліотека СРСР носила ім'я К. Д. Ушинського, за підручником якого раніше цю пісню вчили мільйони російських дітей. А Дмитро Сергійович Лихачов, як видно з його спогадів, співав цю пісеньку зі своєю мамою ще коли не ходив в підготовчий клас. Ось яка була підготовка до школи! Дитина ще в школу не ходив, а слова «Помолившись, за книги, діти! Бог лінуватися не велить »вже засвоював своїм серцем.

Восени 1914 роки (тільки що почалася війна) восьмирічний Митя Лихачов пішов в школу. Вступив він відразу в старший підготовчого класу гімназії Людинолюбного Товариства. (Які ж були Товариства!) Більшість його однокласників навчалося вже другий рік, пройшовши молодший підготовчого класу. Митя Лихачов був серед них «новеньким».

Більш «досвідчені» гімназисти както налетіли на новенького з кулаками, а він, притулившись до стіни, спочатку як міг відбивався. А коли нападники раптом злякалися і несподівано стали відступати, він, відчувши себе переможцем, став на них наступати. В той момент бійку зауважив інспектор гімназії. І в щоденнику Миті з'явився запис: «Бив кулаками товаришів». І підпис: «Інспектор Мамай». Як Митя був вражений цією несправедливістю!

Однак на цьому його випробування не закінчилися. Іншим разом хлопчаки, кидаючи в нього сніжки, спритно зуміли підвести його під вікна спостерігав за дітьми інспектора. І в щоденнику новачка Лихачова з'являється другий запис: «пустував на вулиці. Інспектор Мамай ». «І батьків викликали до директора, - згадував Дмитро Сергійович. - Як я не хотів ходити в школу! Вечорами, стаючи на коліна, щоб повторювати слідом за матір'ю слова молитов, я ще додавав від себе, утикаясь в подушку: "Боженька, зроби так, щоб я захворів". І я захворів: у мене стала підніматися кожен день температура? - на дві-три десятих градуса вище 37. Мене взяли зі школи, а щоб не пропустити рік, найняли репетитора ».

Ось такий молитовний і життєвий досвід отримав майбутній вчений в перший же рік свого навчання. З цих спогадів видно, що молитися він навчився у своєї матері.

На наступний 1915 рік Митя Лихачов надійшов в знамениту гімназію і реальне училище Карла Івановича Травня, що на 14-й лінії Васильєвського острова Санкт-Петербурга.

З раннього дитинства Дмитру Сергійовичу Лихачова запам'яталися «сімейні слова», тобто словосполучення, приказки, жарти, які часто звучали будинку. З таких «сімейних слів» він пам'ятав молитовні словавоздиханія батька: «Цариця Небесна!», «Матір Божа!». «Чи не тому, - згадував Д.С.Лихачев, - що сім'я була в парафії храму Володимирської Божої Матері? Зі словами "Цариця Небесна!" Батько і помер під час блокади ».

2. По Волзі - матінці-річці

У травні 1914 року, тобто ще до першого надходження в школу, Митя Лихачов разом з батьками і старшим братом Михайлом подорожував на пароплаві по Волзі. Ось фрагмент з його спогадів про цю поїздку по великої російської річки.

«У Трійцю (тобто на свято Святої Трійці) капітан зупинив наш пароплав (хоч і був він дизельний, але слова" теплохід "ще не було) прямо у зеленого луки. На височини стояла сільська церква. Усередині вона вся була прикрашена берізками, підлогу усипаний травою і польовими квітами. Традиційне церковний спів сільським хором було незвичайним. Волга справляла враження своєю пісенністю: величезний простір річки було повно всім, що плаває, гуде, співає, вигукує ».

У цих же «Спогадах» Д.С.Лихачев призводить назви пароплавів того часу, що плавали по Волзі: «Князь Срібний», «Князь Юрій Суздальський», «Князь Мстислав Удатний», «Князь Пожарський», «Кузьма Мінін», «Володимир Мономах »,« Дмитро Донський »,« Альоша Попович »,« Добриня Микитич »,« Кутузов »,« 1812 ». «Навіть за назвами пароплавів ми могли вчитися російської історії», - згадував учений, так любив Волгу і Росію.

3. Гоніння

В Петроградський державний університет Дмитро Лихачов надійшов, не маючи ще повних 17 років. Навчався він на факультеті суспільних наук, на етнологолінгвістіческом відділенні, де вивчалися філологічні дисципліни. Студент Лихачов вибрав відразу дві секції - романо-германської та слов'яноруській. Історіографію давньої російської літератури він слухав у одного з видатних російських археографів Димитрія Івановича Абрамовича, магістра богослов'я, колишнього професора Санкт-Петербурзької Духовної Академії, згодом членакорреспондента АН СРСР. А в той час, коли в Петроградському державному університеті (пізніше перейменованому в Ленінградський) навчався Дмитро Лихачов, колишній професор Санкт-Петербурзької Духовної Академії був просто Димитрієм Івановичем, так як вчених звань і ступенів тоді не було, їх в постреволюційному запалі скасували або не ввели . Захисту навіть докторських робіт називалися спорами. Втім, за традицією деяких старих вчених іменували «професорами», а про деяких нових говорили - «червоний професор».

Старий професор Димитрій Іванович Абрамович був найдосвідченішим фахівцем з давньоруської літератури. У російську історікофілологіческую науку він вніс свій внесок фундаментальним дослідженням, присвяченим Києво-Печерському Патерику. Чи не він зумів так надихнути Дмитра Лихачова, що той вже на університетській лаві найсерйознішим чином взявся за вивчення давньоруської літератури - літератури переважно церковної.

Ось як про це писав сам Дмитро Сергійович Лихачов: «До давньоруської літератури в університеті я звернувся тому, що вважав її мало вивченою в літературознавчому відношенні, як явище художнє. Крім того, Стародавня Русь цікавила мене і з точки зору пізнання російського національного характеру. Перспективним мені уявлялося і вивчення літератури і мистецтва Київської Русі в їх єдності. Дуже важливим здавалося мені вивчення стилів в давньої російської літератури, в часі ».

На тлі неугавній проклять на адресу минулого (культурна революція!) Проявляти інтерес до минулого - означало плисти проти течії.

До цього періоду життя вченого відноситься наступне його спогад: «Молодість завжди згадуєш добром. Але є у мене, та й у інших моїх товаришів по школі, університетові і гурткам щось, що згадувати боляче, що жалить мою пам'ять і що було найважчим в мої молоді роки. Це руйнування Росії і Руської Церкви, що відбувалося на наших очах з убивчою жорстокістю і не залишає, здавалося, ніяких надій на відродження ».

«Майже одночасно з Жовтневим переворотом почалися гоніння на Церкву. Гоніння були настільки нестерпні для будь-якого російського, що багато невіруючих почали відвідувати церкву, психологічно відділяючись від гонителів. Ось недокументовані і, можливо, неточні дані з однієї книги того часу: "За неповними даними (не враховано Приволжье, Прикамье і ряд інших місць), тільки за 8 місяців (з червня 1918 по січень 1919 г.) ... були вбиті: 1 митрополит , 18 архієреїв, 102 священика, 154 диякона і 94 ченця і черниць. Закрито 94 церкви і 26 монастирів, сплюндровано 14 храмів і 9 каплиць; секвеструвати земля і майно у 718 причтів і 15 монастирів. Зазнали тюремного ув'язнення: 4 єпископа, 198 священиків, 8 архімандритів і 5 ігумень. Заборонено 18 хресних ходів, розігнана 41 церковна процесія, порушені церковні богослужіння непристойністю в 22 містах і 96 селах. Одночасно відбувалося осквернення і знищення мощей і реквізиція церковного начиння ". Це тільки за перші місяці радянської влади. А потім пішло і пішло ... ».

Так Дмитро Сергійович викриває міф про те, що найбільш страшні репресії наступили в 1936-1937 роках. Про це він пише так: «Одна з цілей моїх спогадів - розвіяти міф про те, що найбільш жорстокий час репресій настало в 1936-1937 рр. Я думаю, що в майбутньому статистика арештів і розстрілів покаже, що хвилі арештів, страт, висилок насувалися вже з початку 1918 року, ще до офіційного оголошення восени цього року "червоного терору", а потім прибій весь час наростав до самої смерті Сталіна, і , здається, нова хвиля в 1936-1937 рр. була тільки "дев'ятим валом" ».

«Потім почалися ще страшніші провокаційні справи з" живою церквою ", вилученням церковних цінностей і т.д. і т.п., - продовжує свої спогади про гоніння на Російську Православну Церкву академік Д. С. Лихачов. - Поява в 1927 році "Декларації" митрополита Сергія, який прагнув примирити Церква з державою і держава з Церквою, було всіма, і російськими і неросійськими, сприйнято саме в цьому оточенні фактів гонінь. Держава була "богоборницьким".

Богослужіння в останніх православними церквах йшли з особливою ревністю. Церковні хори співали особливо добре, бо до них примикала багато професійних співаків (зокрема, з оперної трупи Маріїнського театру). Священики і весь причт служили з особливим почуттям

Чим ширше розвивалися гоніння на Церкву і чим більшим ставали розстріли на "Горіховий два", в Петропавлівці, на Хрестовому острові, в Стрельні і т.д., тим гостріше відчувалася всіма нами жалість до гинула Росії. Наша любов до Батьківщини найменше схожа на гордість Батьківщиною, її перемогами і здобутками. Зараз це багатьом важко зрозуміти. Ми не співали патріотичних пісень, - ми плакали і молилися.

З цим почуттям жалю і печалі я став займатися в університеті з 1923 року древньої російською літературою і давньоруським мистецтвом. Я хотів утримати в пам'яті Росію, як хочуть утримати в пам'яті образ вмираючої матері сидять біля її ліжка діти, зібрати її зображення, показати їх друзям, розповісти про велич її мученицької життя. Мої книги - це, по суті, поминальні записочки, які подають "за упокій": всіх не згадаєш, коли пишеш їх, - записуєш найбільш дорогі імена, і такі знаходилися для мене саме в Стародавній Русі ».

Ось де витоки дивовижної любові академіка Лихачова до давньоруської літератури, до рідної мови, до Росії ...

4. Хельфернак і Братство святого Серафима Саровського

«Я став замислюватися над сутністю світу, як здається, з самого дитинства», - згадує Дмитро Сергійович. В останніх класах гімназії майбутній вчений став захоплюватися філософією і дуже рано зрозумів, що повноцінне світогляд неможливо виробити без релігійної віри, без богослов'я.

«На допомогу мені, - пише вчений у своїх« Спогадах », - приходило богословське вчення про синергії - з'єднанні Божественного всевладдя з людською свободою, що робить людину повністю відповідальним не тільки за свою поведінку, але і за свою суть - за все зле або добре, що в ньому укладено ».

До кінця 1927 року в Ленінграді ще могли діяти різні студентські Товариства та філософські гуртки. Збиралися члени таких Товариств і гуртків де могли - в своїх навчальних закладах, в Географічному Товаристві, а то і просто у кого-небудь на дому. «Щодо вільно обговорювалися різні філософські, історичні та літературознавчі проблеми», - згадує Д.С.Лихачев.

Шкільний викладач Дмитра Лихачова І.М.Андреевскій на початку 20х років організував гурток «Хельфернак»: «Художньо-літературна, філософська і наукова академія». «Світанок Хельфернака припадав на 1921-1925 рр., Коли в двох тісних кімнатках Івана Михайловича Андріївського на мансардному поверсі будинку по Церковної вулиці № 12 (нині вул. Блохіна) щосереди збиралися і маститі вчені, і школярі, і студенти». Серед учасників цих зборів був, наприклад, М. М. Бахтін.

Доповіді в Хельфернаке робилися на найрізноманітніші теми, питання розглядалися літературні, філософські та богословські. Обговорення завжди були жвавими.

«У другій половині 20-х років гурток Івана Михайловича Андріївського Хельфернак став все більш і більш купувати релігійний характер. Зміна ця пояснювалася, безсумнівно, гоніннями, яким піддавалася в цей час Церква. Обговорення церковних подій захоплювало основну частину гуртка. І.М.Андреевскій став подумувати про зміну основного напрямку гуртка і про його нову назву. Всі погодилися, що гурток, з якого пішли вже багато атеїстично налаштовані учасники, слід назвати "братством". Але в ім'я кого Спочатку ратував за захист Церкви І.М.Андреевскій хотів назвати його «Братством митрополита Філіпа", маючи на увазі митрополита Філіпа (Количева), який говорив в очі правду Івану Грозному і задушеного в Тверському Отроч монастирі Малютой Скуратовим. Потім, однак, під впливом С.А.Алексеева ми назвалися "Братством святого Серафима Саровського" ».

У своїх спогадах про той час Димитрій Сергійович призводить вірш-агітку, написану, ймовірно, Дем'яном Бідним:

Жени, гони ченців,
Жени, гони попів,
Бей спекулянтів,
Тисни куркулів ...

«Комсомольці, - згадує Д.С.Лихачев, - ввалювалися в церкви групами в шапках, голосно говорили, сміялися. Не буду перераховувати все того, що тоді робилося в духовному житті народу. Нам було тоді не до "тонких" міркувань про те, як зберегти Церкву в обстановці крайньої ворожості до неї можновладців ».

«У нас виникла ідея - відвідувати церкву разом. Ми, п'ять або шість чоловік, пішли всі разом в 1927 році на Хрестовоздвиження в одну з згодом зруйнованих церков на Петроградської стороні. Ув'язався з нами і Іонкін, про який ми ще не знали, що він провокатор. Іонкін, прикидався релігійним, не знав, як себе вести в церкви, боявся, тулився, стояв позаду нас. І тут я вперше відчув до нього недовіру. Але потім з'ясувалося, що поява в церкві групи рослих і не зовсім звичайних для її прихожан молодих людей викликало в причт церкви переполох, тим більше що Іонкін був з портфелем. Вирішили, що це комісія і церква закриватимуть. На цьому наші "спільні відвідування" і припинилися ».

У Дмитра Сергійовича завжди зберігалося особливе чуття на провокаторів. Коли він, опинившись в ув'язненні на Соловках, проводжав відвідали його батьків і один чоловік попросив його батька передати лист на материк, то Дмитро Сергійович призупинив батька. І мав рацію. «Прохач» виявився провокатором.

А ось ще один спогад про студентські роки вченого: «Пам'ятаю, що одного разу на квартирі у свого вчителя я зустрів настоятеля Преображенського собору отця Сергія Тихомирова і його дочка. Отець Сергій був надзвичайно худий, з рідкою сивою бородою. Чи не був він ні красномовний, ні голосистий і, вірно, служив тихо і скромно. Коли його "викликали" і запитали про ставлення до радянської влади, він відповів коротко: "від Антихриста". Ясно, що його заарештували і дуже швидко розстріляли. Було це, якщо не помиляюся, восени 1927 року, після Хрестовоздвиження (свято, в який, за народними повір'ями, біси, перелякані хрестом, особливо стараються нашкодити християнам) ».

У Братстві святого Серафима Саровського до його закриття встигли провести всього три або чотири засідання. І наблизилися, коли влада стала припиняти діяльність не тільки всіх православних Братств, а й всіх не за наказом згори організованих Товариств, гуртків і студентських об'єднань за інтересами.

Провокатора Іонкін члени Братства незабаром «розкусили» і імітували саморозпуск Братства, щоб не підставляти господаря квартири І.М.Андреевского. Іонкін «клюнув» на цей прийом (згодом Д.С.Лихачев по документам дізнався, що в своїх доносах Іонкін представляв членів Братства монархістами і затятими контрреволюціонерами, що і було потрібно тим, хто послав його). А члени православного студентського Братства стали збиратися по домівках.

1 серпня 1927 року, в день обрітення мощей преподобного Серафима Саровського, вони молилися в квартирі батьків Люсі Скуратова, а служив молебень отець Сергій Тихомиров.

«У російській богослужінні прояв почуття завжди дуже стримано, - згадує про це богослужінні Д.С.Лихачев. - Стримано служив і отець Сергій, але настрій передавалося всім якимось особливим чином. Не можу це визначити. Це була і радість, і свідомість того, що життя наше стає з цього дня какойто зовсім інший. Ми розходилися по одному. Проти будинку самотньо стояло знаряддя, стріляти в листопаді 1917 року по юнкерське училищу. Стеження не було. Братство Серафима Саровського проіснувало до дня нашого арешту 8 лютого 1928 року ».

5. Стара російська орфографія для «Космічної Академії Наук»

Арешт Дмитра Лихачова був пов'язаний з його участю не в Братстві святого Серафима Саровського, а в зв'язку з активною діяльністю іншого студентського об'єднання? - жартівливій студентської «Космічної Академії Наук» (скорочено - КАН). Члени цієї «академії» збиралися майже щотижня, анітрохи не криючись. На засіданнях робили наукові доповіді, приправляючи їх неабиякою часткою гумору.

За доповідями між членами цієї жартівливій академії розподілялися «кафедри». Дмитро Лихачов зробив доповідь про втрачені переваги старої орфографії (постраждалої в революційної реформи російського правопису 1918 г.) 3. Завдяки цій доповіді він «отримав» в КАНі «кафедру старої орфографії, або, як варіант - кафедру меланхолійної філології». У заголовку цього його кілька іронічного за формою і досить серйозного за змістом доповіді про стару орфографії йдеться як про «потоптану і спотвореної ворогом Церкви Христової і народу російського». За такі словосполучення тоді нікого не прощали ...

І хоча «Космічна Академія Наук» всегонавсего була жартівливим студентським гуртком, а її робота йшла по давно відомому в студентському середовищі принципом «веселою науки», однак для сверхбдительность органів і жартівлива академія здалася аж ніяк не жартівливим справою. В результаті - Дмитра Лихачова і його друзів судили і відправили вчитися життя в виправно-трудових таборів ...

Згадуючи про заняття «Космічної Академії Наук», Дмитро Сергійович, зокрема, писав:

«Один з постулатів цієї" веселої науки "полягав у тому, що світ, який створює наука шляхом дослідження навколишнього, повинен бути" цікавим ", більш складним, ніж світ до його вивчення. Наука збагачує світ, вивчаючи його, відкриває в ньому нове, досі невідоме. Якщо наука спрощує, підпорядковує все навколишнє двумтрем нескладним принципам - це "невесела наука", що робить навколишнє нас Всесвіт нудною і сірою. Таке вчення марксизму, принижувати навколишнє суспільство, підкоряє його грубим матеріалістичним законам, які вбивали моральність, - просто роблять моральність непотрібною. Такий всякий матеріалізм. Таке вчення З. Фрейда. Такий же соціологізм в поясненні літературних творів і літературного процесу. До цього ж розряду "ускучняющіх" учень належить і вчення про історичні формаціях ».

Ці слова опубліковані в цитованої книзі Д. С. Лихачова «Вибране. СПОГАДИ », що вийшла першим виданням в світло в Санкт-Петербурзі в 1995 році. Подібне ж висловлювання зустрічається в мові, сказаної великим вченим в жовтні 1998 року на дискусії «Росія в імлі: оптимізм або відчай?», Що проходила в Палаці Білосільських-Білозерських.

«Звичайно, у нас зараз переважає песимізм, і це має своє коріння. 70 років нас виховували в песимізмі, в філософських вченнях песимістичного характеру. Адже марксизм - це одне з найбільш відчайдушно песимістичних навчань. Матерія переважає над духом, над духовністю - одне це положення говорить вже про те, що матерія, тобто нице початок, первинна, і з цієї точки зору розбиралися всі літературні, художні твори; в основі всього шукали класову боротьбу, тобто ненависть. І на цьому виховувалася наша молодь. Що ж дивуватися, що у нас в відношенні моральності встановилися песимістичні норми, тобто норми, які дозволяли будь-який злочин, тому що результату немає

Але справа не тільки в тому, що матерія не є основою духовності, а в тому, що самі закони, які пропонує наука, породжують цей песимізм. Якщо від волі людини нічого не залежить, якщо історія продовжує торувати власні шляхи, незалежно від людини, то ясно, що людині нема за що боротися, а значить і не потрібно боротися

Від нас залежить, чи станемо ми провідниками добра або не станемо ».

Ніхто до академіка Дмитра Сергійовича Лихачова так просто і ясно не сказав, що марксизм, під прапором якого революціонери обіцяли ощасливити весь світ - це саме песимістичне вчення! І що проповідь первинності матерії і економіки неминуче веде до руйнування моральних норм і в підсумку - дозволяє будь-який злочин проти людини і людства, «тому що результату немає ...».

Нинішній директор Інституту філософії Російської Академії наук Абдусалам Абдулкерімовіч Гусейнов в статті «Про культурології Д.С.Лихачева» лукавить, коли говорить про ставлення Дмитра Сергійовича до філософії: «Лихачов, здається, не дуже любив філософію, і я не знаю, наскільки добре він її знав. Одного разу він навіть запропонував виключити філософію з числа іспитів кандидатського мінімуму в аспірантурі, ніж засмутив своїх коллеггуманітаріев з філософського цеху ».

Ні! Дмитро Сергійович дуже любив філософію (пославянскі - любомудріє, тобто «любов до мудрості»). Він з дитинства задумувався над сутністю світу. В останніх класах гімназії захоплювався інтуїтивізмом А.Бергсона, Н.О.Лосский. Розмірковуючи над співвідношенням часу і вічності, він продумував свою концепцію часу - теорію позачасовий (в сенсі надвременной, сверхвременной) сутності всього існуючого.

Про час він мислив як про спосіб сприйняття світу, як про форму існування і пояснював - навіщо потрібна ця форма: «Все убегающее від нас майбутнє необхідно для збереження за нами свободи вибору, свободи волі, що існують одночасно з повною Божою волею, без якої жоден волосина не впаде з голови нашої. Час не обман, що змушує нас відповідати перед Богом і совістю за свої вчинки, які ми насправді не можемо скасувати, змінити, якось вплинути на свою поведінку. Час - одна з форм реальності, що дозволяє нам бути в обмеженій формі вільними. Однак поєднання нашої обмеженою волі з волею Божою, як я вже сказав, - це одна з таємниць синергії. Наше незнання протистоїть всезнання Бога, але аж ніяк не дорівнює йому за значенням. Але якби ми всі знали - ми не могли б володіти собою ».

Такі міркування призводить Д.С.Лихачев, згадуючи своє захоплення філософією в юності. Один з його гімназійних вчителів, Сергій Олексійович Аскольдів, вважаючи, що Дмитро Лихачов стане філософом, запитав його в останньому класі гімназії: куди він буде надходити? «Почувши, що я хочу стати літературознавцем, він погодився, сказавши, що в нинішніх умовах літературознавство вільніше, ніж філософія, і всетаки близько до філософії. Тим самим він зміцнив мене в моєму намірі отримати гуманітарну освіту всупереч думці сім'ї, що я повинен стати інженером. "Будеш жебраком", - говорив мені батько на всі мої доводи. Я завжди пам'ятав ці слова батька і дуже соромився, коли після повернення з ув'язнення я опинився безробітним і мені довелося місяцями жити на його рахунок ».

З наведених спогадів випливає, що Дмитро Сергійович любив філософію, тому що був справжнім мудрецем. Тільки він категорично не визнавав за філософію так звану марксістсколенінскую філософію матеріалізму, десятиліттями обслуживавшую насильницькі експерименти над Росією, виправдовує руйнування традиційної російської культури і культивує «радянської людини», «радянський народ» і «радянську культуру».

«Атеїзм - азбука марксизму», - вчили класики матеріалістичної філософії. А Дмитро Сергійович Лихачов дуже рано зрозумів, що безбожництво лише руйнує і саме нічого не будує. Будучи людиною мудрою і мирним, він не вступав в публічні суперечки з послідовниками марксістсколенінской філософії. Але в той же час він міг дозволити собі мудро усміхаючись зробити радянським філософам пропозицію - виключити філософію з числа кандидатського мінімуму в аспірантурі. Академік Д. С. Лихачов володів тонким почуттям гумору. І неважко здогадатися, що його пропозиція виключити іспит з філософії було нічим іншим, як протестом проти нав'язування всім «єдино вірного і всеперемагаючого вчення». Пройшовши і в'язниці, і табори, і інші «будівництва перших п'ятирічок», він не був настільки наївним, щоб думати, що на його заклик буде скасований екзамен, який був тестом на ідеологічну благонадійність. Однак він вірив в правду і дожив до того часу, коли догматичний марксистсько-ленінський матеріалізм перестав бути обов'язковим для всіх його співвітчизників віровченням.

Але тоді, в 1928 році, безбожна влада тільки починала твердою рукою заганяти громадян СРСР в «світле майбутнє». І телеграма нібито від папи римського з поздоровленням до річниці «Космічної Академії Наук» (ймовірно, жарт одного з друзів або провокація) привела до арешту «академіків».

На початку лютого 1928 року столовий годинник в будинку Лихачова пробили вісім разів. Дмитро Лихачов знаходився в будинку один, і при бою годин його охопив холоне душа страх. Справа в тому, що батько його не любив удару годинника, і бій в годиннику був відключений ще до народження Миті. За 21 рік його життя годинник пробив вперше, пробили 8 разів - розмірено й урочисто ... А 8 лютого за Дмитром Лихачовим прийшли з НКВД. Батько його страшно зблід і опустився в крісло. Важливий слідчий подав батькові склянку води. Почався обшук. Шукали антирадянщину. Зібрали торбинку, попрощалися на дорогу, і для тільки що закінчив університет філолога почалися інші «університети» ...

У будинку попереднього ув'язнення у Дмитра Лихачова відібрали хрест, срібний годинник і кілька рублів. «Номер камери був 237: градус космічного холоду».

Не добившись від Лихачова потрібних йому відомостей (про участь в «злочинної контрреволюційної організації»), слідчий сказав його батьку: «Ваш син поводиться погано». Для слідчого «добре» було тільки в тому випадку, якщо підслідний за його пропозицією зізнавався, що брав участь в контрреволюційній змові.

Слідство тривало півроку. Ось тобі і телеграма! Далі Дмитру Лихачова 5 років (після в'язниці відправили на Соловки, а потім перевели на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу). Так в 1928 році він і опинився в знаменитому Соловецькому монастирі, перетвореному радянською владою в СЛОН (Соловецький табір особливого призначення), а потім перепрофілювати в СТОН (Соловецька в'язниця особливого призначення). Прості радянські ув'язнені, «мотав строк» \u200b\u200bна території Соловецького монастиря, пам'ятали крик, яким їх «вітали» табірні влади, приймаючи новий етап: «Тут влада не радянська, тут влада соловецкая!».

6. У Соловецькому монастирі

Описуючи свою поїздку на Соловки в 1966 році, академік Дмитро Сергійович Лихачов писав про свій перший (1928-1930) перебування на цьому острові: «Перебування на Соловках було для мене найзначнішим періодом життя».

Подібні судження робили люди святого життя, наприклад, деякі сповідники Російські, які зазнали в'язничну узи за часів радянських гонінь на віру Православну, на Церкву Христову. Говорили вони так, тому що на самих себе переконувалися, що тільки в тяжких випробуваннях і стражданнях удосконалюйтесь і прямим шляхом наближається до Бога людина. Через великі утиски, за євангельським словом Христа Спасителя, належить пройти людині, що прагне до Бога і до досконалості в Бога. У світі, ураженому гріхом, тільки слідом за Христом, тільки через страждання, тільки через Велику П'ятницю і Голгофу відкривається людині шлях до досконалості, до блаженства, до пасхальної радості Воскресіння.

У нотатках «Про життя і смерті» Дмитро Сергійович писав: «Життя було б неповна, якби в ній зовсім не було смутку і горя. Жорстоко так думати, але це так ». Ще Д.С.Лихачев говорив: «Якщо людина ні про кого, ні про що не дбає, його життя" бездуховна ". Йому потрібно страждати від чогось, про щось думати. Навіть в любові повинна бути частка незадоволеності ( "не всі зробив, що міг") ». Ось чому він вважав Соловки найзначнішим періодом життя.

Збереглися записки Дмитра Сергійовича, озаглавлені одним словом - «Соловки», опубліковані в його збірнику «Статті різних років», видані в Твері в 1993 році. Але перш ніж прочитати рядки з цих записок, необхідно кілька слів сказати про сам табір.

Чим же стали Соловки для щойно закінчив університет Дмитра Лихачова? Ось як пише про своє мимовільному монастирському запровадженні сам академік Д. С. Лихачов. «Вхід і вихід з Кремля був дозволений тільки через Нікольський ворота. Там стояли караули, перевіривши пропуску в обидві сторони. Святі ворота використовувалися для розміщення пожежної команди. Пожежні вози могли швидко виїжджати з Святих воріт назовні і всередину. Через них же виводили на розстріли - це був найкоротший шлях з одинадцятої (карцерної) роти до монастирського кладовища, де проводилися розстріли ».

Партія ув'язнених, в якій був Д.С.Лихачев, прибула на Соловецький острів в жовтні 1928 року. Біля берегів острова вже з'явився «припай» - берегової лід. Спочатку на берег вивели живих, потім винесли з трюму трупи задихнулись від вбивчої тісноти, стиснутих до перелому кісток, до кривавого проносу. Після лазні і дезінфекції укладених повели до Нікольським воріт. «У воротах я, - згадує Дмитро Сергійович, - зняв студентську кашкет, з якою не розлучався, перехрестився. До того я ніколи не бачив справжнього російського монастиря. Я сприйняв Соловки, Кремль не як нову в'язницю, а як святе місце ».

За витребуваний рубль якийсь дрібний начальник над ділянкою нар дав Дмитру Лихачова місце на нарах, а місце на нарах було дуже дефіцитним. У застудився новачка страшно боліло горло, так що без болю він не міг проковтнути шматочок зберігся печива. Буквально впавши на нари, Дмитро Лихачов прокинувся тільки вранці і з подивом побачив, що навколо нього порожньо. «Нари були порожні, - згадує вчений. - Крім мене залишався біля великого вікна на широкому підвіконні тихий священик і штопав свою ряску. Рубль відіграв свою роль подвійно: відділі € ний не підняв мене і не погнав на перевірку, а потім на роботу. Розговорившись зі священиком, я задав йому, здавалося, безглузді запитання: чи не знає він (в цій багатотисячному натовпі, що жила на Соловках) отця Миколая Піскановского. Перетряхнув свою ряску, священик відповів: "Піскановскій? Це я!"".

Ще до прибуття на Соловки, на етапі - на Поповому острові, бачачи змученого хлопця, один священик, українець, який лежав поруч з ним на нарах, сказав йому, що на Соловках йому треба буде знайти батька Миколи Піскановского - він допоможе. «Чому саме він допоможе і як - я не зрозумів, - згадував Д.С.Лихачев. - Вирішив про себе, що батько Микола, ймовірно, займає якесь важливе положення. Припущення безглуздо: священик - і "відповідальне становище"! Але все виявилося вірним і справдилося: "положення" полягало в повазі до нього всіх начальників острова, а допоміг мені батько Микола на роки Сам невлаштований, тихий, скромний, він влаштував мою долю найкращим чином. Озирнувшись, я зрозумів, що ми з батьком Миколою зовсім не одні. На верхніх нарах лежали хворі, а з-під нар до нас потягнулися ручки, просячи хліба. І в цих річках був теж вказуючий перст долі. Під нарами жили "вшивки" - підлітки, програвши з себе весь одяг. Вони переходили на "нелегальне становище" - не виходили на повірки, не отримували їжу, жили під нарами, щоб їх, голих, не виганяли на мороз, на фізичну роботу. Про їх існування знали. Просто викреслювали, не даючи їм ні пайків хліба, ні супу, ні каші. Жили вони на подачки. Жили, поки жили! А потім мертвими їх виносили, складали в ящик і везли на цвинтар. Це були безвісні безпритульні, яких часто карали за бродяжництво, за дрібну крадіжку. Скільки їх було в Росії! Діти, які втратили батьків, -убітих, померлих з голоду, викрадених за кордон з Білою армією Мені було так шкода цих "вшівок", що я ходив як п'яний - п'яний від співчуття. Це було вже не почуття, а щось на зразок хвороби. І я так вдячний долі, що через півроку зміг деяким з них допомогти ».

У спогадах Дмитра Сергійовича Лихачова неодноразово зустрічаються такі подяки. Подібно багатьом російським подвижникам віри і благочестя він дякує не за те, що йому допомогли або послужили, а за те, що сам сподобився допомогти, послужити іншим людям.

Отець Миколай познайомив Дмитра Лихачова з єпископом Віктором (Островидова; 1875-1934). Про це архіпастиреісповедніке Д.С.Лихачев написав у своїх «Спогадах» в розділі «Духовенство». Там же вміщено і фотографія Владики Віктора на засланні. Єпископ Віктор, за спогадами Д. С. Лихачова, за зовнішнім виглядом був схожий на простого сільського батюшку, проте був дуже освічений, мав друковані праці. Будучи до єпископства місіонером в Саратові (1904 г.), він читав публічні лекції про «незадоволених людей» в творах М. Горького. Серед його слухачів був, наприклад, сам саратовський губернатор П. А. Столипін. «Зустрічав всіх (Владика Віктор) широкою посмішкою (іншим я його і не пам'ятаю), - згадував Д.С.Ліхачев.- Від нього виходило якесь сяйво доброти і веселості. Всім прагнув допомогти і, головне, міг допомогти, так як до нього всі ставилися добре і його словами вірили ».

Владика Віктор порадив Дмитру Лихачова, призначеного помічником ветеринара, «як можна швидше, будь-якими засобами, вийти з-під опіки Комчебек-Возняцкі» - «ветеринара», донощика і авантюриста. І незабаром самого «ветеринара» вивезли в інше місце. Д.С.Лихачев пише і про те, що Владика Віктор опікувався Михайла Дмитровича Приселкова (1881-1941), професора Петроградського (Ленінградського) університету, автора багатьох праць з історії Київської Русі та давньоруському летописанию. Працювати в Соловецькому музеї (було і таке установа в слона) М.Д.Пріселков відмовився, кажучи «за заняття історією мене вже садили». Його послали в карантинну роту, звідки його врятувало оточення Владики Віктора і Дмитра Лихачова.

«Помер Владика (Віктор), - пише Д. С. Лихачов, - незабаром після" визволення "на засланні в Архангельській області, куди був відправлений після табору, в крайній убогості і муках».

На Соловках Владика Віктор виявився за «антирадянську агітацію», в останнє місце ув'язнення (і своєї кончини) був засланий за «створення антирадянської організації». Це типові звинувачення, за якими тоді було репресовано безліч православного духовенства. Архієрейським Ювілейним Собором Руської Православної Церкви в серпні 2000 року Владика Віктор був зарахований до лику Святих новомучеників і сповідників Російських. Тепер про нього можна прочитати велику статтю в VIII томі «Православної Енциклопедії». Є там фотографія і ікона цього священномученика. У пристатейний бібліографії є \u200b\u200bвказівка \u200b\u200bі на «Спогади» Д. С. Лихачова.

«Іншим світлою людиною» на Соловках був для Дмитра Лихачова вже згадуваний отець Миколай Піскановскій. «Його не можна було назвати веселим, - згадує Д.С.Лихачев, - але завжди в найважчих обставинах випромінюють внутрішній спокій. Я не пам'ятаю його сміється або усміхненим, але завжди зустріч з ним була какойто втішною. І не тільки для мене. Пам'ятаю, як він сказав моєму другові, рік мучівшемуся відсутністю листів від рідних, щоб він зазнав трохи, і що лист буде скоро, дуже скоро. Я не був присутній при цьому і тому не можу привести тут точних слів отця Миколая, але лист прийшов на наступний день. Я запитав отця Миколая, як він міг знати про лист? І батько Микола відповів мені, що він і не знав, а так якось "вимовити". Але таких "вимовити" було дуже багато. У батька Миколи був антимінс, і він пошепки здійснював згодом Літургію в шостий ( \u200b\u200b"священицької") роті ».

Про отця Миколу Дмитро Сергійович ще на Соловках (в таємному щоденнику) записав: «був нашим духовним батьком весь час до свого від'їзду з Острова». А про першу зустріч з ним записав тоді як про чудову подію: «сидів на підвіконні і мирно штопав рясу, передавши мені заряд незвичайного спокою в перший же ранок після прибуття на Соловки: чудо! [Да так воно і було] ».

Поруч з такими людьми Дмитро Лихачов проходив свій хресний шлях на Соловках. Причому, згадуючи про Соловки і Біломорсько-Балтійському таборі, він майже весь час говорить про інших, про їхні страждання, про їх високому духовному гідність, а не про себе, не про свої важких випробуваннях. Про себе він згадує злегка, та й про злих людей пише досить скупо, стримано. А ось про духовну красу в стражданнях благодатно сяючого милосердям і іншими чеснотами людини Д.С.Лихачев готовий говорити нескінченно.

«Чому я навчився в Соловках? - задається питанням Дмитро Сергійович. - Перш за все я зрозумів, що кожна людина - людина. Мені врятували життя "домушник" (квартирний злодій) і король всіх урок на Соловках бандит Іван Якович Комісарів, з яким ми жили близько року в одній камері. Після важких фізичних робіт та висипного тифу я працював співробітником кримінологічної комітету і організував трудову колонію для підлітків - розшукував їх по всьому острову, рятував їх від смерті, вів записи їхніх розповідей про себе ... З усієї цієї колотнечі я вийшов з новим знанням життя і з новим душевним станом. Те добро, яке мені вдалося зробити сотням підлітків, зберігши їм життя, та й багатьом іншим людям, добро, отримане від самих співтабірників, досвід всього баченого породили в мені якесь дуже глибоко залягли спокій і душевне здоров'я. Я не приносив зла, не схвалював зла, зумів виробити в собі життєву спостережливість і навіть зміг непомітно вести наукову роботу. Може бути, саме це наукове прагнення спостерігати допомогло мені вижити, бо зробили мене як би "стороннім" всього того, що зі мною відбувалося ».

З Соловецьких записок, що збереглися з 1928-1930 рр .:
«Було ніяково знімати сорочку [носив золотий хрест; лікарі не звернули уваги] ».

Дмитро Сергійович привіз із собою на Соловки «легчайшее дитяче пухова ковдра, майже нічого не важило» (до кінця 1920х років люди вже «знали, що таке в'язниця, етап, табір, і знали, як спорядити висилаються, - що дати їм в дорогу. треба було, щоб поклажа була легкою »). Насилу ховаючись цим маленьким ковдрою, він згадував дитинство, зігріте молитвою і батьківською любов'ю: «Лежати під дитячим ковдрою - це відчувати будинок, домашніх, турботи батьків і дитячу молитву на ніч:" Господи, помилуй маму, тата, дідуся, бабусю, Мішу , няню ... і всіх помилуй і збережи ". Під подушкою, яку я незмінно хрещу на ніч, - маленький срібний складень. Через місяць його знайшов і відібрав у мене командир роти: "Не положено". Слово, до нудоти знайоме в табірного життя! ».

7. Один день з Соловецької життя Дмитра Сергійовича

Про один день життя Дмитра Сергійовича Лихачова на Соловках необхідно розповісти окремо.

Побачення з рідними на Соловках зазвичай вирішувалися два рази в рік. Пізньої осені 1929 року до Дмитра Лихачова на побачення (вдруге) прибутку його батьки - Сергій Михайлович і Віра Семенівна. У дні, відведені для побачення, укладений міг жити не в роті, а, наприклад, в кімнаті будь-якого вільнонайманого охоронця, знятої приїхали на побачення. На Острові була навіть «фотографія», де з дозволу табірного начальства можна було сфотографуватися з відвідували.

Періодично в таборі проводилися «планові» арешти і розстріли. Мета їх, мабуть, була двоякою: по-перше, щоб тримати всіх укладених в страху, а по-друге, щоб звільняти місце для нових партій «ворогів народу». Розстрілювали уявних «повстанців» і просто норовливих ув'язнених, розстрілювали часто за помилковими доносами і вигаданим звинуваченням. «Розстріляних без постанов списували як померлих від хвороб».

Якраз під час приїзду батьків Д.С.Лихачева пішла хвиля арештів і розстрілів. Під кінець їхнього перебування на Острові до Дмитру Сергійовичу ввечері прийшли з роти і сказали: «За тобою приходили!». «Все було ясно: мене приходили заарештовувати, - згадує Д.С.Лихачев. - Я сказав батькам, що мене викликають на строкову роботу, і пішов: перша думка була - нехай заарештовують ні до батьків ».

Потім він пішов до одного з ув'язнених - Олександру Івановичу Мельникову, що жив над 6-й ротою у Пилипівський церкви, і отримав від нього суворе навіювання: «Якщо за Вами прийшли, нічого підводити інших. За Вами можуть стежити ». І ось подальший опис цього страшного дня в житті Дмитра Сергійовича: «Вийшовши на подвір'я, я вирішив не повертатися до батьків, пішов на дров'яної двір і запхали між стосами. Дрова були довгі - для монастирських печей. Я сидів там, поки не повалила юрба на роботу, і тоді виліз, нікого не здивувавши. Що я натерпівся там, чуючи постріли розстрілів і дивлячись на зірки неба (більше нічого я не бачив всю ніч)!

З цієї страшної ночі в мені стався переворот. Не скажу, що все настало відразу. Переворот відбувся протягом найближчої доби і зміцнювався все більше. Ніч була тільки поштовхом.

Я зрозумів наступне: кожен день - подарунок Бога. Мені потрібно жити насущним днем, бути задоволеним тим, що я живу ще зайвий день. І бути вдячним за кожен день. Тому не треба боятися нічого в світі. І ще - так як розстріл і в цей раз проводився для остраху, то як я потім дізнався: було розстріляно якесь рівне число: не те триста, не те чотири сотні людей, разом з заявою, поданою незабаром. Ясно, що замість мене був "узятий" хтось інший. І жити треба мені за двох. Щоб перед тим, якого взяли за мене, не було соромно! Щось було в мені і залишалося надалі, що вперто не подобалося "начальству". Спершу я валив все на свою студентську кашкет, але я продовжував її наполегливо носити до білбалтлаг. Чи не "свій", "класово чужий" - це ясно. До батьків я вже в той день повернувся спокійний. Незабаром надійшло розпорядження припинити побачення укладених з рідними ».

Так Дмитро Сергійович навчився сприймати кожен день свого життя як новий дар Божий. Звідси його дивно дбайливе ставлення до часу, до своїх обов'язків, до оточуючих людей. Тому, описуючи свою поїздку на Соловки в 1966 році, академік Дмитро Сергійович Лихачов написав: «Перебування на Соловках було для мене найзначнішим періодом життя». Недарма Соловки він сприйняв не як табір, а як святе місце.

... І знову спливають питання: «За що ж посадили Д.С.Лихачева? За захист старої російської орфографії? За безглузду телеграму, надіслану нібито від папи римського? За участь в "Космічної Академії Наук"? »

Не тільки і, можливо, не стільки за це. На Соловках опинилися і його друзі по Братству святого Серафима Саровського. У своїй роботі «Російська інтелігенція» Дмитро Сергійович згадує, як він і його товариші слухали вирок, винесений їм без суду: «Це було в 1928 році, приблизно на початку жовтня. Нас всіх у справі студентського гуртка "Космічна Академія наук" і Братство Серафима Саровського викликали до начальника в'язниці ... »3. Значить, у справі проходило і Братство святого Серафима Саровського, а не тільки «Космічна Академія Наук». І це зрозуміло для тих років, коли будь-яка релігійна активність сприймалася безбожною владою як ідеологічна диверсія.

Соловки залишилися в серці Дмитра Сергійовича на все життя ...

Відвідавши в 1966 році (вперше після укладення) Соловки, Дмитро Сергійович багато ходив по острову «на самоті, згадуючи місця, дивуючись змін, які відбулися за роки перетворення СЛОНа в СТОН (Соловецька в'язниця особливого призначення). Сліди СТОНу були набагато страшніше слідів СЛОНа: решітки були навіть на вікнах таких будівель, які вважалися при слона непридатними для проживання ».

«Приїхав я на Соловки, коли острів огортав густий туман. "Татарія" гуділа через рівні проміжки часу, щоб не наштовхнутися на какоелібо судно. Тільки впритул підійшовши до пристані, стало видно будівлю Управління Соловецького табору особливого призначення. Їхав ж я з Соловків в дивну сонячну погоду. Острів був видний у всю його довжину. Не стану описувати почуттів, які переповнювали мене, коли я усвідомив грандіозність цієї загальної могили - не тільки людей, кожен з яких мав свій душевний світ, а й російської культури - останніх представників російського "срібного століття" і кращих представників Російської Церкви. Скільки людей не залишило по собі ніяких слідів, бо і хто їх пам'ятав - помер. І не помчали соловчане на південь, як співалося в Соловецької пісні, а здебільшого загинули або тут же на островах Соловецького архіпелагу, або на Півночі в спорожнілих селах Архангельської області і Сибіру ».

Ще один - останній - приїзд Дмитра Лихачова на Соловки був пов'язаний зі зйомкою фільму «Я згадую». Зйомки пройшли вдало, і погода була чудова. Але в цілому Соловки залишили у вченого важке враження. «Святі ворота Соловецького Кремля були знесені на місці Онуфріївського кладовища виросли будинки, в тому числі і блакитний будинок на місці розстрілів 1929 года На Великому Заяцком острові Петровська церква втратила своєї обшивки, здертої для палива. Надзвичайні руйнувань зазнали з пам'ятниками на Анзері, в Муксалму, в Савватіеве ... ».

«Соловки-монастир, Соловки-табір, Соловки-в'язниця ще більш відступили в царство забуття. Один пам'ятник для всіх сотень могил, ровів, ям, в яких засипані тисячі трупів, відкритий вже після мого останнього відвідування Соловків, повинен, як мені видається, ще більш підкреслювати знеособлення, забуття, стерта минулого ».

Про втрачених пам'ятках Д.С.Лихачев сумує як про померлих без належного поховання людей. А проти забуття нагадує нам про пам'ять: «Пам'ять, повторюю, - подолання часу, подолання смерті. В цьому її найбільше моральне значення. "Безпам'ятному" - це, перш за все, людина невдячна, безсовісний, а отже, в якійсь мірі і не здатний на безкорисливі вчинки. Показник культури - ставлення до пам'ятників. Згадайте рядки Пушкіна:

Два почуття дивно близькі до нас,
У них знаходить серце їжу:
Любов до рідного попелища,
Любов до батьківських трун.
Животворяща святиня!
Земля була б без них мертва ... »

Епіграфом до виданим в 1997 році «Спогади» Дмитро Сергійович поставив слова заупокійної церковної молитви: «І сотвори їм, Господи, вічну пам'ять ...».

8. Блокада

11 червня 1941 р Д.С.Лихачев успішно захистив кандидатську дисертацію про новгородських літописах, а всього одинадцять днів по тому почалася війна.

Лихачов з'явився на призовний пункт, але за станом здоров'я (підірваного ще на Соловках, де у Лихачова відкрилася виразка шлунку) його відмовилися закликати на фронт і залишили в Ленінграді. Разом з тисячами ленінградців Дмитро Сергійович і його сім'я (дружина Зінаїда Олександрівна і чотирирічні дочки-близнючки Віра і Людмила) зазнали страшні тяготи блокадного часу.

У своїх спогадах про блокаду Дмитро Сергійович пише: «У голод люди показали себе, оголилися, звільнилися від усілякої мішури: одні опинилися чудові, безприкладні герої, інші - лиходії, мерзотники, вбивці, людожери. Середини не було. Все було справжнє. Відкрилися небеса, і в небесах було видно Бог. Його ясно бачили хороші. Докладали чудеса ». Дмитро Сергійович, як колись в таборі, був готовий на самопожертву заради інших. Звичайно, він не підкреслює цього в своїх спогадах, але по трохи обмовок можна зрозуміти, що часом він здійснював вчинки, які вимагали воістину героїчного самовідданості.

Ось він підтримує літературознавця В.Л.Комаровіча, віддаючи йому свою порцію хліба, підгодовуючи його сухарями і плиткою глюкози, ось іде вночі через пустельний морозний місто, ризикуючи впасти і не піднятися від виснаження, для того, щоб передати квиток на евакуаційний літак іншому своєму колезі Н.П.Андрееву, ось витрачає останні сили для того, щоб затягнути в їдальню впав на її щаблях людини. Ці та подібні вчинки в умовах, коли кожне зайві зусилля наближало до смерті, а кожна зайва крихта хліба давала надію вижити, були справжнім самопожертвою. «Д.С.Лихачев, незважаючи на свою дистрофію, являв своїм колегам зразок стійкості», - говорив у своїй промові до 90летію вченого Г.К.Вагнер.

Сили для здобуття такої стійкості давала Лихачова віра і молитва. «Вранці ми молилися, діти теж», - розповідає він про «блокадному» укладі життя своєї родини. «Коли ми ходили по вулиці, то зазвичай вибирали ту сторону, яка була з боку обстрілу - західну, але під час обстрілу не ховалися. Ясно було чути німецький постріл, а потім на рахунку 11 - розрив. Коли я чув розрив, я завжди вважав і, порахувавши до 11, молився за тих, хто загинув від розриву ». 1 березня 1942 р помер від виснаження батько Дмитра Сергійовича. Не було можливості поховати його в окремій могилі. Але перед тим як відвезти на дитячих санчатах тіло в морг, Дмитро Сергійович з домашніми повезли його у Володимирівська собор, щоб тут помолитися за відспівування. У цьому ж храмі, через п'ятдесят років здійсниться відспівування і самого Дмитра Сергійовича. Всю ніч напередодні поховання учні і співробітники будуть читати над стоять тут його труною Псалтир.

Сили для стійкості давав і праця. Переживши важку блокадному зиму, навесні 1942 року Дмитро Сергійович починає «збирати матеріал по середньовічній поетиці». «Але це ж неможливо! - вигукує Г.К.Вагнер.- До межі виснажений, вічно мріє про смачну їжу, ніколи не могшій зігрітися, закутаний в неймовірне ковдру, з тремтячими ногами і ... думи про середньовічну поетику ». Більш того, Лихачов не тільки збирає матеріали для майбутніх праць, а й апрелемае 1942 р пише в співавторстві з М.А.Тіхановой цілу книгу - «Оборона давньоруських міст». Триває життєвий і науковий шлях Д.С.Лихачева.

9. «Репресована наука»

Дмитро Сергійович Лихачов всьому світу відомий як великий вчений. Його ім'я вже давно вписано золотими літерами в історію російської та світової науки. Він написав десятки прекрасних книг, сотні чудових статей і листів; список праць вченого перевищує тисячу найменувань. Сухий перелік наукових конференцій та інших наукових заходів, в яких він брав участь, зажадав б окремого видання. У науці академік Д. С. Лихачов зробив фантастично багато. Але міг зробити набагато більше. Для належної оцінки його наукового подвигу слід враховувати, що тільки після святкування 1000-ліття Хрещення Русі, стався в 1988 році, він міг майже вільно, а останні роки життя зовсім відкрито писати про давньоруської літератури, про вітчизняну історію, про рідну культуру. А цілі десятиліття (1940-70е рр.) Великий вчений писав перекривання ...

Щоб пояснити це твердження, хочеться навести уривок з передмови відомого біблеїста Анатолія Олексійовича Алексєєва до книги Сергія Аверинцева «Інший Рим». Говорячи про наукову діяльність Сергія Сергійовича Аверинцева (1937-2004), А.А.Алексеев на прикладі медієвіст показує, як ідеологічний нагляд з боку панував атеїзму в ті роки не дозволяв вченим вільно висловлювати в публікаціях результати своїх досліджень. «Природний людський і науковий інтерес до Біблії і релігії був в ті роки придушуємо, публічне обговорення цих питань не допускалося. Однак медієвісти, тобто історики середньовічної писемності і культури, не могли обійти їх повним мовчанням, в тому або іншому вигляді вони відвойовували собі місце у пресі. Іноді досить було застосувати для камуфляжу нову термінологію, назвавши, наприклад, церковнослов'янська мова "древнеславянськім літературнопісьменним мовою", Євангеліє - пам'ятником "традиційного змісту". В іншому випадку доводилося підкреслювати соціальний і навіть антицерковний характер какоголибо джерела, щоб виправдати його вивчення: так, отримало широкий розвиток вивчення культури, літератури і навіть богословської думки старообрядців, оскільки вони складали "протестну" групу в історії Руської Церкви, при тому, що неприпустимим залишалося вивчення робіт їх опонентів. Лінгвістичне або мовностилістичні дослідження якого-небудь релігійного джерела дозволяло злегка торкатися питань біблеїстики та теології, чому в славістики набуло широкого поширення вивчення біблійних рукописів як джерела з історії мови, оскільки все майже джерела його середньовічного періоду були церковними, богослужбовими або богословськими за своїм змістом ».

Так само і пам'ятки давньоруської літератури і книжності, що вивчаються Дмитром Сергійовичем Лихачовим, майже всі були церковними, богослужбовими або богословськими за своїм змістом. І щоб надрукувати їх в науковому або навчальному виданні, в ті роки необхідно було називати їх какімінібудь замінюють словами. Так, наприклад, і членкорреспондент РАН Лідія Петрівна Жуковська (1920-1994), яка написала блискучі лінгвотекстологіческіе дослідження по найдавнішим на Русі рукописів богослужбових Євангелій (Апракос), щоб видати свою працю, повинна була в заголовку своїх досліджень і книг Євангеліє називати «пам'ятником традиційного змісту ».

Користуючись подібним термінологічним камуфляжем, справжні вчені не хибили проти науки, оскільки будь-який твір, знайдене в древніх рукописах, можна назвати пам'ятником літератури. Але справжній ученийфілолог (на відміну від поета або творця художньої прози) не писатиме тільки «в стіл». «В стіл» він пише щоденник, спогад, як це робив, ймовірно, і Дмитро Сергійович Лихачов. А археографічні описи, заново відкриті тексти пам'яток і історікофілологіческіе розробки вченому треба вводити в науковий обіг, публікувати. Без цього немає поступального розвитку філологічної науки.

Тому до самого 1000-річчя Хрещення Русі російським вченим, історикам і філологам, доводилося писати перекривання. Образно кажучи, сама російська наука цілу епоху 70летнего атеїстичного полону була репресованої. Це не означає, що вчені люди не могли мислити або творити. Вони і мислили і творили. Творили великі вчені в «шарашках», описаних А. І. Солженіцина. Творив в концтаборах енциклопедично освічений священик Павло Флоренський. У міру можливості не залишав своїх вчених занять на Соловках і Дмитро Лихачов.

Через протидії партійних органів його не допускали до викладацької роботи, хоча запрошення були. Лише в 1946 р Лихачова вдалося влаштуватися на історичний факультет Ленінградського державного університету, з якого вже в 1953 році його "вижили" не в міру запопадливі партійні діячі. Але і за ці шість років Лихачов встиг завоювати любов і повагу студентів. Дмитро Сергійович читав лекції з давньоруської культури і давньоруському летописанию, захоплюючи своїх слухачів світом Стародавньої Русі в той час, коли саме заняття медієвістики виглядало як щось ідеологічно неблагонадійних, як «відхід у минуле». Самою своєю особистістю, своїм життям він вказував, де знаходяться духовні витоки великої російської культури. Одна з тодішніх студенток Д.С.Лихачева М.П.Сотнікова (нині - доктор історичних наук, провідний спеціаліст відділу нумізматики Державного Ермітажу) згадує, як в 1952 р Дмитро Сергійович поїхав зі студентами в Новгород, ще стояв в післявоєнних руїнах. Заїхали вони і в Хутинь - село біля Новгорода, в якому розташований Хутинського монастир, заснований Святим Варлаамом Хутинського в XII в. «Лекція-екскурсія, проведена Дмитром Сергійовичем серед руїн Хутинського монастиря, справила на слухачів дивовижне і незабутнє враження, - згадує М.П.Сотнікова.- Про чудеса преподобного Варлаама Дмитро Сергійович розповідав як про історично достовірних фактах, тобто, як міг говорити тільки віруюча людина. Для його молодих супутників це стало вражаючим відкриттям. Випускниці університету заднім числом зрозуміли, що на лекції і в семінар Дмитра Сергійовича студентів тягло не одне тільки прагнення вчитися у чудово знає предмет і парадоксально мислячого вченого. Було ще й неусвідомлене бажання духовного спілкування з людиною, особливим тим, що він жив як християнин, чого ми, однак, тоді не підозрювали і зрозуміти не могли. Своїм студентам, які виросли в піонерії і комсомолі якщо і не атеїстами, то вже бездумними безбожниками, Дмитро Сергійович вселив необхідну потребу замислитися про людську гідність, сенс життя, Бога і звернутися до Євангелія. Для мене це стало завданням Д.С. на все подальше життя ».

Період так званої «відлиги» майже повністю співпав з лютими хрущовськими гоніннями на православну віру, на Російську Церкву. Рік його безславного відлучення від управління країною (1964) ознаменувався створенням Інституту наукового атеїзму при Академії суспільних наук (при ЦК КПРС). І цей так званий «науковий атеїзм» пильно дивився, щоб гделібо під виглядом науки не просочилася в життя радянського народу небудь церковне.

Навіть за видання в 1972 році збірки життєписів святих Древньої Церкви (під заголовком «Візантійські легенди») Дмитро Сергійович був «викликаний на килим» і отримав від високопоставленого керівника від культури догану за обман - за те, що під назвою «легенди» він опублікував в науковому виданні житія святих! Хіба це не доказ «від противного», що житія святих - не легенда (в сенсі вигадки), а дуже важливі пам'ятники християнської віри, життя і світової літератури ?! Приводом же для «розносу» послужив наступний випадок. Згаданий начальник, прямуючи вранці на роботу і проїжджаючи на службовому автомобілі по широкому проспекту північній столиці, раптом побачив чергу. Черги в той час (1972 рік) були звичним явищем: як тільки в какомнібудь магазині щось «давали» (інший цікавий термін - «викидали»!), То моментально стояла черга. Іноді досвідчений народ заздалегідь, з вечора, знав, що вранці в Томте магазині будуть щось «давати». (А бажаючі підписатися на Полное собрание сочинений Ф. М. Достоєвського записувалися за кілька днів і ночами чергували біля книгарень, щоб не упустити підписки).

Черга, яку побачив пильний охоронець радянської ідеології, красувалася довгим хвостом як раз у відомого книжкового магазину. Приїхавши на роботу, він відразу ж подзвонив своїм підлеглим і дізнався, що народ стоїть за «візантійськими легендами». А що таке «Візантійські легенди»? Це житія святих! У наявності страшна ідеологічна диверсія. І він, як можновладець, викликавши великого вченого «на килим», зробив йому догану за те, що той «обдурив» \u200b\u200bрадянську науку.

Про цей епізод свого життя Дмитро Сергійович згадував з іронією: головним для нього було те, що книга, незважаючи на всі ідеологічні перепони, всетаки вийшла в світ і його співвітчизники зможуть читати в добротних текстах житія великомученика Георгія Побідоносця, святителя Миколи Чудотворця, преподобної Марії Єгипетської та інших «візантійських» святих. Пройшовши Соловецький табір і випробувавши багато інших скорбот, Д.С.Лихачев абсолютно не боявся говорити і писати те, що думав. Але за десятки років невсипущої атеїстичного нагляду за радянською наукою він добре засвоїв, що таке радянська цензура, що надруковано буде далеко не все, що може написати вчений. І тому десятки років (!) Свої найглибші дослідження він наділяв в прийнятну для публікацій словесну форму, анітрохи не кривлячи сумлінням.

Говорячи про академіка Лихачова як про найбільшому в світі фахівця з давньоруської літератури, хочеться ще раз нагадати його вже процитовані вище слова про те, як у нього сформувалося прагнення займатися літературою і культурою Стародавньої Русі.

«Чим ширше розвивалися гоніння на Церкву і чим більшим ставали розстріли на" Горіховий два ", в Петропавлівці, на Хрестовому острові, в Стрельні і т.д., тим гостріше відчувалася всіма нами жалість до гинула Росії. Наша любов до Батьківщини найменше схожа на гордість Батьківщиною, її перемогами і здобутками. Зараз це багатьом важко зрозуміти. Ми не співали патріотичних пісень, - ми плакали і молилися. З цим почуттям жалю і печалі я став займатися в університеті з 1923 року древньої російською літературою і давньоруським мистецтвом. Я хотів утримати в пам'яті Росію, як хочуть утримати в пам'яті образ вмираючої матері сидять біля її ліжка діти, зібрати її зображення, показати їх друзям, розповісти про велич її мученицької життя. Мої книги - це, по суті, поминальні записочки, які подають "за упокій": всіх не згадаєш, коли пишеш їх, - записуєш найбільш дорогі імена, і такі знаходилися для мене саме в Стародавній Русі ».

Значить, і написання книг з російської літератури і культури було для нього служінням Богу, служінням Росії, служінням своєму народу. І це не заважало, а допомагало йому любити весь світ Божий, поважати всіх людей, з повагою ставитися до людей іншої нації, до їхньої культури.

Відповідаючи на питання «Як виникла давня російська література? Звідки черпала вона свої творчі сили? », Дмитро Сергійович стверджував, що« поява російської літератури в кінці X - початку XI століття "дивлення подібно"! Перед нами ніби відразу твори літератури зрілої і досконалою, складною і глибокою за змістом, що свідчить про розвиненому національному та історичному самосвідомості ».

Говорячи «про ідеал, яким жила Давня Русь», Дмитро Сергійович писав, що «тепер, коли ми сприйняли Європу як свою, опинилася для нас" вікном в Давню Русь ", на яку ми дивимося як чужі, ззовні, тим ясніше для нас, що в Стародавній Русі існувала своєрідна і велика культура »3. Тут неважко помітити гірку іронію вченого. Він ніби говорить: прорубавши вікно в Європу, ми сприйняли її як свою, попутно втративши дуже багато з рідної, самобутньої духовності і культури; але коли ми уявляємо себе європейцями і вже дивимося на рідну культуру як чужі ззовні, то нехай хоча б європейська культура буде для нас «вікном в Давню Русь»! Адже десятиліттями наукові описи пам'яток вітчизняної літератури та культури (і ксерокопії кращих дореволюційних описів) радянські вчені отримували з-за кордону, наприклад з НДР. Ось вам і «вікно в Давню Русь».

Академік Д. С. Лихачов пише: «У минулому ми звикли думати про культуру Стародавньої Русі як про відсталою<...> Якщо виходити із сучасних уявлень про висоту культури, ознаки відсталості Давньої Русі дійсно були, але, як несподівано виявилося в XX столітті, вони поєднуються в Стародавній Русі з цінностями найвищого порядку - в архітектурі, іконопису і стінопису, в декоративному мистецтві, в шиття, а тепер стало ще ясніше: і в давньоруської хорової музики і в давньоруської літературі ».

Глибоке розуміння православного освіти Русі, який розпочався за княгині Ользі - «деньніце перед сонцем», «зорі перед світлом» - і доконаного за князя Володимира - «Красне Сонечко», дозволило Дмитру Сергійовичу створити безцінне видання «Повісті временних літ» (1950 р изд ., 2е вид. - 1996 г.). А гіпотетичне «Сказання про початковий поширення християнства на Русі», реконструйоване їм на основі тексту «Повісті временних літ», він довгий час називав першим твором російської літератури. Дуже любив вчений розбирати і «Мова філософа» з «Повісті временних літ». Ця «Мова» - найдавніше на Русі опис всесвітньої історії.

Щоб краще уявити собі моральні ідеали Давньої Русі, Дмитро Сергійович вказує на збірник душекорисних повчань «Ізмарагд» і пише, що «величезна роль в створенні цих ідеалів належить літературі ісихастів, ідеям відходу від світу, самозречення, віддалення від життєвих турбот, допомагали російській людині переносити його позбавлення, дивитися на світ і діяти з любов'ю і добротою до людей, відвертаючись від будь-якого насильства ».

У книзі «Велика Русь», виданої з благословення Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і видрукуваної в Італії в 1994 році, перу Дмитра Сергійовича належить частина перша - «Література Русі XI - початку XIII століть», де дан прекрасний аналіз таких видатних пам'яток православної культури Давньої Русі, як «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона, твори князя Володимира Мономаха, «Житіє Феодосія Печерського», «Києво-Печерської Патерик», «Ходіння ігумена Данила», «Моління Данила Заточника» та інших відомих пам'яток давньоруської церковної літератури .

Про всі ці творах давньоруської літератури Дмитро Сергійович писав багато разів, писав всю свою многотворческую життя. Але в книзі «Велика Русь», що вийшла в світ за п'ять років до смерті великого вченого, він зміг висловитися про ці твори давньоруських письменників абсолютно вільно, користуючись всіма необхідними йому релігійною термінологією.

Як і в книзі «Велика Русь», в статтях останніх років, надрукованих в книзі «Російська культура» (посмертне видання 2000), можна знайти цілі розсипи його висловлювань про православну культуру Росії. Недарма видавці «Руської культури» на суперобкладинці книги помістили фрагмент давньоруської ікони, що зображає хіротонію (посвята, самий трепетний момент православного богослужіння) преподобного Димитрія Прилуцького († 1392), ім'я якого носив Дмитро Сергійович Лихачов.

Чи не найулюбленішим його читанням з давньоруської літератури були настанови Володимира Мономаха, зібрані під назвою «Повчання Володимира Мономаха». У хрестоматіях з давньоруської літератури друкувалися жалюгідні уривки з цього дивного пам'ятника. Причому вирізалися стіхіцітати з Псалтиря. А повчання Володимира Мономаха взагалі побудовані на Псалтиря, і приводом до їх написання стало те, що князь Володимир Мономах відкрив Псалтир і написав те, що написав!

Особливо вражало й дивувало Дмитра Сергійовича лист Мономаха знаменитому Олега Святославича ( «Гориславичем», як називає його автор «Слова о полку Ігоревім», за те горе, яке він приніс своїми братовбивчими війнами Руській землі). Мономах пише лист вбивці свого сина. А убитий припадав Олегу хрещеним сином. Може бути він ставить якісь умови чи вимагає з'явитися з повинною? «Ні! - пише Д. С. Лихачов. - Лист Мономаха разюче. Я не знаю в світовій історії нічого схожого на цей лист Мономаха. Мономах прощає вбивцю свого сина. Більш того, він втішає його. Він пропонує йому повернутися в Російську землю і отримати належне у спадок князівство, просить забути образи ».

«Лист написано з дивовижною щирістю, задушевністю і разом з тим з великою гідністю. Це гідність людини, котра усвідомлює свою величезну моральну силу. Мономах відчуває себе стоять над дріб'язковістю і суєтою політики. Лист Мономаха має зайняти одне з перших місць в історії людської Совісті, якщо тільки ця Історія Совісті буде когдалибо написана ».

Недарма Дмитра Сергійовича іменували совістю нації.

Щоб краще зрозуміти духовний світ і духовний шлях академіка Дмитра Сергійовича Лихачова, добре також прочитати його «Листи про добре і прекрасне», що виходили в світ в 1985 і 1988 роках.

У листі 25-м «За велінням совісті» він пише: «Самое хорошу поведінку то, яке визначається не зовнішніми рекомендаціями, а душевної необхідністю. Душевна ж необхідність - вона, мабуть, особливо хороша, коли беззвітність. Вступати треба правильно, не думаючи, чи не роздумуючи довго. Несвідома душевна потреба надходити добре, робити людям добро - найцінніше в людині ».

А в 7-му листі «Що об'єднує людей?» Д.С.Лихачев розкриває зміст моральності: «Моральність надзвичайно властиве почуття жалю. У співчутті є свідомість своєї єдності з людством і світом (не тільки людьми, народами, але і з тваринами, рослинами, природою і т.д.). Почуття жалю (або щось близьке до нього) змушує нас боротися за пам'ятники культури, за їх збереження, за природу, окремі пейзажі, за повагу до пам'яті. У співчутті є свідомість своєї єдності з іншими людьми, з нацією, народом, країною, всесвіту. Саме тому забуте поняття страждання вимагає свого повного відродження та розвитку ».

Що вийшла незабаром після смерті академіка Дмитра Сергійовича Лихачова книга «Російська культура» містить ряд його останніх статей, а також тексти деяких робіт минулих років, які раніше - в прижиттєво видавалися збірниках його праць публікувалися в скороченні.

Книгу «Російська культура» можна сприймати як заповіт вченого свого народу, особливо ж молодому поколінню Росії. У цій книзі багато найцінніших слів про молодь і для молоді.

Перша стаття в цій книзі називається «Культура і совість». Друга - «Культура як цілісна середовище». З цих невеликих робіт складно наводити цитати. Краще б їх прочитати цілком. Віра, совість, моральність, культура і життя в них постають в переконливому єдності.

«Страж свободи людини - його совість».

«Якщо людина вважає, що він вільний, чи означає це, що він може робити все, що йому завгодно? Ні звичайно. І не тому, що хтось ззовні споруджує йому заборони, а тому, що вчинки людини часто диктуються егоїстичними мотивами. Останні ж несумісні з вільним прийняттям рішення ».

10. Свята Русь

Культура у Дмитра Сергійовича сопрягалась зі святістю. Захищаючи культуру, він захищав святині Рідної Землі.

«Культура - це те, що в значній мірі виправдовує перед Богом існування народу і нації».

«Культура - це святині народу, святині нації.

Що таке, справді, старе і вже кілька побите, затерте (головним чином від довільного вживання) поняття "Свята Русь"? Це, зрозуміло, не просто історія нашої країни з усіма властивими їй спокусами і гріхами, але - релігійні цінності Росії: храми, ікони, святі місця, місця поклоніння і місця, пов'язані з історичною пам'яттю ».

У 1992 році Російська Православна Церква урочисто святкувала 600летіе з дня кончини преподобного Сергія Радонезького. Видавництвом «Московський робочий» була випущена чудова книга «Життєписи достопам'ятні людей землі Руської (X-XX ст.)». Це житія святих, тільки вже не «візантійських», а в землі Російської просіяли. Прекрасні тексти житій (з науковими коментарями в кінці книги) випереджають дві передмови: одне Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II, а інше - академіка Д. С. Лихачова. Його передмова називається «Свята Русь». Всякому людині, сумнівається в православному сповіданні Дмитра Сергійовича, вказуючи на цю агіографічну мініатюру, можна сказати, «Прийди і подивись!».

Ось початок цієї дивовижної агиографической заставки.

«Як часто в дореволюційній Росії доводилося чути слова" Свята Русь ". Їх вимовляли тоді, коли йшли або їхали, або пливли на прощу, а робилося це нерідко: йшли поклонитися образу, мощам, йшли просто в святе місце. Їх згадували і тоді, коли, почувши недобру звістку з фронту або звістка про недорід, стихійне лихо, молилися і вірили: "Бог не допустить загибелі Святої Русі".

Що таке Свята Русь? Це зовсім не те саме, що Росія; це не вся країна в цілому з усім гріховним і низьким, що в ній завжди було. "Свята Русь" - це, перш за все, святині Руської Землі в їх соборності, в їх цілому. Це її монастирі, церкви, священство, мощі, ікони, святі речі, праведники, святі події історії Русі. Все це як би об'єднувалося в поняття "Свята Русь" звільняючись від усього гріховного, виділялося в щось неземне і очищене ».

А ось з якою любов'ю писав Дмитро Сергійович про православних російських храмах. У «Нотатках про російською» він писав, що йому не здаються правильними банальні характеристики новгородських і псковських церков як сповнених тільки сили і могутності. «Руки будівельників немов виліпили їх, а не" витягали "цеглою і не витісували їх стіни. Поставили їх на пагорбах - де видніше, дозволили їм заглянути в глибину річок і озер, привітно зустрічати "плаваючих і подорожуючих" ».

Чи не протилежні цим простим і веселим будовам і московські церкви. «Строкаті і асиметричні, як квітучі кущі, золотоглавий і привітні, вони поставлені точно жартома, з усмішкою, а іноді і з лагідним пустощі бабусі, що дарує своїм онукам радісну іграшку. Недарма в древніх пам'ятках, хвалячи церкви, говорили: "Храми весело". І це чудово: всі російські церкви - це веселі подарунки людям, коханої вуличці, коханому селу, улюбленої річці або озеру. І як всякі подарунки, зроблені з любов'ю, вони несподівані: несподівано виникають серед лісів і полів, на вигині річки або дороги ».

Дмитро Сергійович добре малював. У 1999 році, рівно через тиждень після його кончини, вийшов у світ його «Новгородський альбом». Дев'яносто відсотків малюнків цього альбому - зображення храмів і монастирів Великого Новгорода. Малюнки були зроблені вченим влітку 1937 року. На питання: «Дмитро Сергійович, Ви так любили малювати?», Він відповів: «Ні, просто тоді у мене не було можливості купити фотоапарат». В його альбомі новгородські храми теж «весело».

Дмитро Сергійович не тільки писав науково-історичні праці та статті про православних росіян храмах і монастирях, а й безліч разів захищав їх від розорення. Він частіше за всіх (з середовища видатних діячів науки і культури) клопотав про повернення святинь Російської Православної Церкви.

Його підпис стоїть під листом-клопотанням видатних діячів російської науки і культури про повернення Оптиної Пустелі Російської Православної Церкви. Цей лист було направлено Генеральному секретарю ЦК КПРС М. С. Горбачова в 1987 р, напередодні святкування 1000-річчя Хрещення Русі. 17 листопада 1987 року Оптина Пустинь була повернута Російської Православної Церкви.

Клопотання перед високими інстанціями про православні храми, про інших архітектурних пам'ятках Росії доставляли Дмитру Сергійовичу багато скорбот. У книзі «Спогади», в кінці глави «Опрацювання», Дмитро Сергійович пише: «Не буду розповідати все того, що мені довелося пережити, захищаючи від знесення Шляховий палац на Середній Рогатці, церква на Сінний, церква на Муріно, від вирубок парки Царського села, від "реконструкцій" Невський проспект, від нечистот Фінську затоку і т.д. і т.п. Досить подивитися список моїх статей, щоб зрозуміти, як багато сил і часу забирала у мене від науки боротьба за чистоту російської культури ».

«Культура, - писав Дмитро Сергійович, - це величезна цілісне явище, яке робить людей, що населяють певний простір, з просто населення - народом, нацією. У поняття культури повинні входити і завжди входили релігія, наука, освіта, моральні і моральні норми поведінки людей і держави ».

11. Про релігійному вихованні дітей

Дмитро Сергійович Лихачов багато писав для дітей і молоді. Бажаючи передати підростаючому поколінню основи духовнонравственно виховання, він писав і публікував листи про доброго, становив на основі Євангелія Христового моральні заповіді.

Ось деякі з них.

1. Люби людей - і ближніх і дальніх.
2. Твори добро, не бачачи в тому заслуги.
3. Люби світ в собі, а не себе в світі.
12.Будь щирим: вводячи в оману інших, обманюють сам.
14.Учісь читати з інтересом, із задоволенням і не поспішаючи; читання - шлях до життєвої мудрості, що не гребуй їм!
22.Будь совісний: вся мораль в совісті.
23.Чті минуле, твори сьогодення, вір в майбутнє.

Всього Д.С.Лихачев написав 25 таких моральних заповідей.

На одній із заповідей зупинимося докладніше. Це його 17-я заповідь: «Будь віруючим - віра збагачує душу і зміцнює дух».

У Росії кілька поколінь виховувалося в безбожництві. Спочатку войовничий атеїзм, а тепер секулярний (антирелігійний) гуманізм виробили і в значній мірі впровадили в свідомість радянських людей твердження, що дитину не слід виховувати в релігійній традиції. Він ще маленький! Нехай підросте і тоді зробить свій світоглядний вибір.

Академік Дмитро Сергійович Лихачов цю проблему розглядає зовсім інакше. Він пише:

«У релігійному дусі виховуються з дитинства. Чи не сковує чи це свободу людей у \u200b\u200bвиборі релігії, свободу взагалі? Ні, тому що відмовитися від релігії легше, ніж увійти у велику родину віруючих Виховуючи дітей в заповітах певної релігії або віровчення, ми робимо їх більш вільними у виборі віри, ніж тоді, коли даємо їм безрелігійне виховання, бо відсутність чогось завжди збіднює людини, а від багатства легше відмовитися, ніж його придбати. Релігія ж - саме багатство. Релігія збагачує уявлення про світ, дозволяє віруючому відчути значущість всього, що відбувається, осмислювати життя людини, становить найпереконливішу основу моральності. Без релігії завжди залишається спокуса егоїзму, спокуса замкнутості в своїх особистих інтересах ».

Говорячи про шкільну освіту, Дмитро Сергійович також найважливіше значення надавав духовнонравственному вихованню. «Середня школа повинна виховувати людину, здатну освоювати нову професію, бути досить здатним до різних професій і бути перш за все моральним. Бо моральна основа - це головне, що визначає життєздатність суспільства: економічну, державну, творчу. Без моральної основи не діють закони економіки і держави, не виконуються укази, неможливо припинити корупцію, хабарництво, будь шахрайство. Без моральності неможливо і розвиток будь-якої науки, бо я дуже важко перевірити експерименти, обчислення, посилання на джерела та ін. Виховують же людей: прямо релігія, а більш складним шляхом - музика (особливо, я б сказав, хоровий спів), література, мистецтво, вивчення логіки, психології, вивчення мов (навіть якщо їх в майбутньому не доведеться застосовувати в житті) ».

Ідеологи безбожного виховання дітей в СРСР багато років переконували нашому народові, що релігія - це опіум для народу. Поки так ревно відокремлювали дітей від Церкви - справжній опіум проник до дітей і молоді. Ті, хто зараз активно виступають проти релігійної освіти і виховання, наркотиків бояться менше, ніж православної віри і культури. Академік Д. С. Лихачов був переконаний, що дітей треба виховувати в релігійному дусі з самого дитинства.

12. Про релігії, про православ'я

Про свої релігійні почуття академік Д. С. Лихачов публічно не міркував, рідко писав, але віру свою міцно зберігав. У нотатках «Про життя і смерті» він писав так: «Релігія або займає основне місце в житті людини, або у нього її немає зовсім. Не можна вірити в Бога "попутно", "між іншим", визнавати Бога як постулат і згадувати про Нього тільки, коли запитують ».

Говорячи про православну візантійської, болгарської, сербської, а найчастіше російській культурі, академік Д. С. Лихачов найчастіше іменував православну культуру християнською культурою, а православ'я - християнством, підкреслюючи вселенське (всесвітнє) значення православ'я.

«Що для мене особисто найважливіше в православ'ї? - запитував великий учений.- Православне (на відміну від католицького) вчення про триєдність Бога. Християнське розуміння Богочеловечества і Страждань Христа (інакше не було б виправдання Бога) (до речі, порятунок людства Христом було закладено в надвременной суті людства). У православ'ї для мене важлива сама давнина обрядової боку Церкви, традиційність, поступово скасовувати навіть в католицтві. Екуменізм несе в собі небезпеку байдужості до віри ».

Ці слова свідчать про те, як добре знав Дмитро Сергійович православну догматику і як дорожив святим православ'ям. Глибока християнська віра наповнювала його душу і серце любов'ю до рідної православної культури. У 1988 році він славив російську культуру на святкуванні 1000-річчя Хрещення Русі в улюбленому граді - Великому Новгороді. Він співпрацював з Видавничим відділом Московського Патріархату. Одного разу, будучи в Москві в день пам'яті своєї матері, він гаряче молився про неї в храмі Преподобного Йосипа Волоцького Видавничого відділу.

Коли в 1996 р Дмитру Сергійовичу виповнилося 90 років, його привітав митрополит СанктПетербуржскій і Ладозький Володимир. Владика підніс в дар ювіляру ікону Божої Матері, Дмитро Сергійович благоговійно перехрестився і, як всякий православний християнин, поцілував ікону Божої Матері. І по тому, як він перехрестився і як приклався до ікони, було видно, що молився він завжди, молився всю свою довгу і многотрудною життя. По телебаченню це могла бачити вся країна.

А незабаром в газеті «Известия» (30 листопада 1996 роки) з'явилася замітка з нагоди ювілею: «Час академіка Лихачова». У замітці, зокрема, є таке свідоцтво: «До речі, він був віруючою людиною, завжди, в радянські часи теж». Так, дійсно Дмитро Сергійович завжди був віруючою людиною і в вірі черпав сили для науки, для порятунку пам'яток культури, для допомоги людям.

Він не відокремлював науку і культуру від віри християнської, від Церкви Православної, як не відокремлював життя від совісті, моральності і духовності. Саме органічне поєднання віри і знань, релігії та культури, любові до Росії і щирої поваги до всіх народів і людям допомогло йому не тільки зберегти більшу частину російського культурноісторіческого спадщини, а й стати духовнонравственним орієнтиром для своїх співгромадян.

Урядових та інших нагород і почесних звань у Дмитра Сергійовича не перелічити. Але про деякі треба згадати. У 1996 році (до 90летію) він був нагороджений орденом «За заслуги перед Вітчизною» II ступеня. У 1998 році за великий внесок в розвиток вітчизняної культури він стає першим кавалером знову заснованого (тобто відновленого) ордена Святого Апостола Андрія Первозванного «За віру і? Вірність Батьківщині». Тепер це найвищий орден Росії.

Держрада Народної Республіки Болгарія двічі (1963 і 1977) нагороджував Дмитра Сергійовича орденом Святих рівноапостольних Кирила і Мефодія I ступеня.

Нам Дмитро Сергійович залишив свої книги, статті, листи і спогади. І його літературна спадщина залишиться найкращим свідченням про його вірі, надії і любові. Як і відійшов він до Господа в саме в день пам'яті святих мучениць Віри, Надії, Любові та Софії. «Початок премудрості страх Господній» (Прип. 1: 7). Він все життя зберігав це побожне почуття, і Господь обдарував його великою мудрістю.

Коли буде здійснено наукове видання повного зібрання праць академіка Дмитра Сергійовича Лихачова, тоді його духовний і творчий шлях розкриється з ще більшою широтою і ясністю.

замість висновку

У газеті «Известия» від 2 серпня 2006 року на с. 6 надрукована досить цинічна замітка «За що мені сподобався Влад». Підзаголовок: «Прочитано в" The Guardian ". Те-є «Известия» передрукували замітку з вказаною зарубіжної газети. Автор замітки - Нік Пейтон Уолш, який пропрацював кореспондентом «Гардіан» в Москві 4,5 року. Іронічний і вульгарні вирази автора замітки коментарів не підлягають - нехай залишаються на його совісті. Але в цій международноіздевательской публікації є резюме, яке веселий журналіст Нік повідомляє нам через «Известия»:

«Росію в нормальний стан призведе торгівля, а не політика. Російські безповоротно впали в любов до того, що називається "denhgi". Вони полюбили мобільність і блага, які дає глобальний світ ».

Отже, нас не тільки порахували, але і оцінили ...

Великий син Росії, духовний шлях життя якого ми намагалися простежити, не дожив до 2 серпня 2006 року. Але як на таку оцінку з боку відреагував би Дмитро Сергійович Лихачов?

Протоієрей Борис Пивоваров, магістр богослов'я, учитель вищої кваліфікаційної категорії